Зірка 23-річного Андрія Вороніна спалахнула якось раптом, але потужно і яскраво. За якихось півроку цей півоборонець клубу «Майнц» став однією з найголовніших постатей у національній збірній України. Майже в кожному турі другої бундесліги він забиває і є найкращим бомбардиром цього турніру. Яскраво діє Андрій і в складі команди своєї країни. М’яч, який він провів у ворота збірної Греції у відбірковому матчі чемпіонату Європи, назвали шедевром.
То й не дивно, що пропозиції посипалися з різних клубів. І не лише Німеччини, а й Італії, Іспанії, Греції. Проте популярність, здається, зовсім не вплинула на симпатичного одесита. Він залишається самим собою: скромним, комунікабельним, відвертим. Коли гравці збірної України вилітають на черговий матч, у салоні літака одразу утворюється тепла компанія — Андрій Воробей, Геннадій Зубов, Анатолій Тимощук, Максим Калиниченко, інші. А її душа, як ви вже здогадалися, — Воронін.
— Зважаючи на власні спостереження, бачу, що до вас тягнуться люди, хочуть спілкуватися з вами, бути разом. Чи не заважає, не відволікає це від головних справ?
— Я дуже щасливий, що знайшов спільну мову з гравцями збірної. Щиро дружу з багатьма. Не дозволяю собі жодного панібратства. Ми у вільний час граємо в більярд, ріжемося в карти (не на гроші), разом дивимося телепередачі. Такі стосунки тільки на користь, сприяють зміцненню колективного духу у збірній.
— Сьогодні більшість видань обговорює ваш перехід до «Кельна». Але не зациклюватимуся на цій події, хочеться дізнатися про вас більше. Скажімо, коли захопилися футболом?
— Шестирічним пішов до школи «Чорноморця». Приймав мене тоді відомий у минулому футболіст одеського клубу Віталій Фейдман. За рік моїм наставником став Георгій Кривенко. І до самого мого від’їзду до Німеччини навчався лише в Георгія Пилиповича.
— А як виникла ідея вашого переїзду до Німеччини?
— У мене вже був агент Андрій Головаш. Йому на очі я потрапив, коли грав за юнацьку збірну України. Андрій переконав моїх батьків, що треба їхати. І згодом я одержав запрошення від «Боруссії» з Менхенгладбаха приїхати на оглядини. Отож ми з татом і вирушили до Німеччини.
— То як почувався одеський хлопчик попервах у чужій країні?
— Не скажу, що добре. Міркуйте самі, поїхав, коли мені було лише п’ятнадцять. Без знання мови, за три з половиною тисячі кілометрів від батьківського дому. Акліматизація відбувалася болісно. Щоправда, через півроку вже розумів, що мені кажуть. А ще через рік вже опанував мову на пристойному рівні. Батьків бачив лише зрідка.
— До речі, розкажіть про своїх тата й маму, як їх звати, хто вони?
— Віктор Іванович та Регіна Борисівна. В Одесі вони займаються підприємництвом.
— А взагалі, чи довго тривав процес приживлення на чужому грунті? Чи знайшли друзів?
— У перший рік заприятелював з гравцем команди греком Костасом. Він народився в Німеччині, куди його батьки приїхали на роботу. А ще був угорець на ім’я Джордж. Він також, як і я, спочатку німецькою не володів. Але трохи говорив російською. На цьому грунті ми й зійшлися.
— Якщо не секрет, чому відхилили запрошення київського «Динамо»?
— Я подався до Європи ще дитиною, щоб грати там, мати перспективу. І в Німеччині тепер у мене є чимало заманливих пропозицій. Але нещодавно віддав перевагу «Кельну». За умови, якщо він вийде до першої бундесліги. А це йому, сподіваюся, вже ніхто не завадить зробити. Там мені гарантують постійне місце в основному складі. До речі, я бував у цьому дуже красивому місті з багатою культурою та стародавньою історією. Якщо відверто, воно мені припало до душі. Цікаво, що й ФК «Кельн» я забивав, граючи за «Майнц». Тепер намагатимуся псувати настрій суперникам кельнців. Одне слово, за вісім років я прижився в Німеччині і мене тут все влаштовує.
— Ви досить рано одружилися. Якби грали вдома, то, можливо, так не поспішали б?
— А хіба тут визначиш: чи поспішив, чи ні. Закохався в свою Катерину, і край. Вона також одеситка. Ось уже три роки ми разом, живемо у злагоді і любові.
— «... И в загранке я тебя всегда по памяти рисую...» Це слова з пісні про Одесу, котру виконує відомий шансоньє. Чи часто згадуєте «столицю світу», перлину біля моря?
— В Одесу закоханий до нестями. Мої батьки мають дачний будиночок на самому морському березі біля Іллічівська. Здебільшого там і відпочиваємо, пляжимося, рибалимо. А в самій Одесі віддаю перевагу пляжам на Великому Фонтані, на тринадцятій станції.
— Дехто стверджує, що, мовляв, одесит Леонід Буряк не забуває земляків. Так у збірній утворилося своєрідне одеське земляцтво: Дмитро Парфенов, Олександр Горшков, Андрій Воронін. Сімейність якась та й годі...
— Це ви, напевно, жартуєте. Який може бути блат у збірній? Треба відповідати високим вимогам цієї команди. А така одеська присутність у ній — просто збіг обставин. Дмитро Парфенов — чудовий футболіст. Прекрасно грав у «Чорноморці», став лідером у московському «Спартаку». Те саме можу сказати й про Горшкова. В Україні не так уже й багато класних футболістів. І всі вони, незалежно від того, де вони народилися, на видноті.
— Як оцінюєте шанси збірної України на вихід до фінальної частини Євро-2004?
— Останнім часом у поєдинках із сильними суперниками ми демонстрували хороший футбол. Нам не вистачило трохи везіння у матчі проти Іспанії. Як ніколи були близькі до перемоги. Суперник отримав перший серйозний момент за сім хвилин до кінця, і Рауль його використав. Гадаю, що все попереду. Можемо багато досягнути, а поки що в нас попереду дві важливі зустрічі з Вірменією та Грецією. Їх підсумки дадуть відповідь на багато запитань. Чи будемо на щиті, чи готуватимемося вже до наступного відбіркового циклу.
