Писанкарство, що таїться в генах

У старому зібранні — майже 1100 писанок. Хтозна, чи з’явилося б воно, якби не Товариство дослідників Волині (нагадаємо, Житомир був тоді центром Волинської губернії). Текст статуту було затверджено в Петербурзі в квітні 1900 року. А найдавніша писанка датована 1901 роком, бо етнографічна секція була однією з найактивніших. До речі, 1990 року Товариство дослідників Волині відродилося, об’єднавши краєзнавців-ентузіастів.

Колекція писанок особливо активно почала поповнюватися після того, як усім народним учителям, священикам, приватним особам розіслали опитні анкети. Так вивчали поширення, види орнаментів, барвники.

— За один лише 1909 рік таких анкет було розіслано 800, — розповіла завідуюча відділу краєзнавчого музею Любов Гарбузова. — Як свідчать старі інвентарні книги, фельдшер на прізвище Теплогарячий передав 197 писанок з Овруцького повіту. Відгукнулися й інші ентузіасти. На жаль, через дві світові війни, які пронеслися над нашим краєм, частину музейних документів втрачено. Їздили до Інституту фольклору й етнографії в Київ. Там у рукописному фонді збереглися деякі матеріали з музею. Отже, вдалося документувати писанки, даних про які в наших фондах немає.

У музеї Любов Григорівна вже 23 роки, тож про минуле й сучасне великодньої писанки знає дуже багато. Цікаво розповідає про те, якими бувають орнаменти. Ось назви тільки деяких з тих, що входять до предметно-побутової групи: граблі з квіточками, бочечка, бочечка й дубовий листочок, вітрячок, вікна, драбинка, човники, гладишки, гребінчики, вилочки. А назву васажок уже й пояснювати треба. Це така сумка, яку через сідло перекидали, — і вперед, у дорогу...

— Ось він, цей васажок, на писанці з Великих Коровинців Житомирського повіту, — показує Любов Григорівна. — А це — розпис чорним воском. Є і крапанки...

Чесно кажучи, для людини непосвяченої — то просто загадкові орнаменти. Але писанка — не просто розмальоване яйце, а символ продовження життя. І візерунки треба вміти читати. Адже витоки їх дуже давні. В них уявлення наших предків про життя, їхні сподівання, заклинання.

— Ось дивіться, — дістає Любов Григорівна журнал, де вміщено її дослідження про вишивки. — В орнаментах, створених вишивальницями, і тими, що на писанках, є багато схожого. І це не випадково. На цій писанці —стилізоване дерево життя. Орнамент з такою ідеєю поширений у різних народів. А ось черепаха — з Дідковичів, що поблизу Коростеня. Схоже можна побачити в Мексиці і в Греції, на Близькому Сході. А ось так у Великих Коровинцях трансформувався солярний знак, теж дуже відомий у світі. А створювали ці писанки люди не за книгами та журналами, а зашкарублими від праці руками в глибинці, за тими зразками, що передавалися з покоління в покоління.

Ці легесенькі і крихкі музейні експонати рідко виставляються на загальний огляд. У спеціальній шафі є шухляди, в них — спеціальні ємності для писанок. В музеї намагаються підтримувати в них необхідні температуру й вологість. А ще ці експонати бояться світла — барвники вигоряють. Але кілька років тому деякі писанки разом з вишиванками відправили в Дідковичі Коростенського району. Дивилися люди на цю виставку, дивувалися — і не пізнавали. Хоч знайшовся навіть чоловік, якого вчив колись у школі Никанор Дмитрук. Саме з іменем цього відомого етнографа був пов’язаний той своєрідний експеримент із виїзною виставкою. Адже в двадцяті роки він, полишивши музей, поїхав на два роки в Дідковичі — вчителювати. Спеціально для того, щоб провести монографічне вивчення села. Тобто всебічно проаналізувати ремесла, побут, вірування, звичаї, народну медицину тощо. Тоді й зібрав тут багато цікавих експонатів, у тому числі й писанки. Не тільки імена та прізвища, а навіть вуличні прізвиська авторів вказано. Самих людей ветерани згадували. А от те, що ці експонати з їхнього села, було дивиною. В колишньому осередку килимарства, писанкарства та вишивання давні традиції втрачено...

Никанор Дмитрук, фанатично відданий етнографії, був розстріляний як «ворог народу». Його правнука житомиряни знайшли в Росії, у Новгороді. Він привіз ксерокопії документів свого прадіда.

Житомирянка, яка на самому початку 90-х навчалася рік в американській школі за програмою обміну, після приїзду ділилася враженнями. Особливо її здивувало те, що на півночі США, в маленькому містечку, де до неї, мабуть, жодного представника України не було, у школі юні американці мали змогу відвідувати заняття з розпису української писанки. Якщо їм це цікаво, то чому ми маємо забувати свої традиції?

Житомир.