Думалося, комбайновий завод швидше мертвий, ніж живий. І рада, що помилялася. Те, що відбувається у ВАТ «Тернопільський комбайновий завод», повноцінним життям назвати важко, проте це не вимирання.

 

Утриматися на плаву

Останні роки випробовували комбайнобудівників на міцність. Зрештою, як українське машинобудування загалом. У кращі часи підприємство виготовляло понад 4 тисячі коренезбиральних і понад 10 тисяч гичкозбиральних машин, а торік спромоглося відповідно на 89 і 208. Проти 2001-го ще вийшли з приростом на 37 відсотків. Проте спад виробництва дався взнаки. За п’ять років завинили людям більш як 3 мільйони гривень зарплати. Торік третину боргу погасили, чим могли: грішми, маслом, цукром, борошном, обідами заводської їдальні... Через натуральну оплату утворилися недоїмки до Пенсійного фонду.

Зрештою, це дві позиції — зарплата і Пенсійний фонд, які ще лишається завоювати. Податкових заборгованостей уникнули. Вчасно виплачувати поточну зарплату і погашати борги, звісно, непросто, але й цього року керівництво заводу обіцяє зменшити борги ще на мільйон гривень.

Через борги завод розгубив кращих спеціалістів. Пороз’їжджалися по світах у пошуках заробітків, дехто на ринку торгує. Запитала голову правління ВАТ Анатолія Маланчина, чи правда, що він ходить ринком і переконує колишніх комбайнобудівників повернутися.

— Хто спробував легкого хліба, не бажає звикати до заводського ритму, — каже Анатолій Миколайович. — Однак торік відділ кадрів прийняв на роботу більш як сто робітників, зокрема, кількох випускників профтехучилища. Залишило завод, на жаль, удвічі більше. Але вони все-таки повертаються. Сама бачила в інструментальному корпусі одягненого з голочки чоловіка, який, спізнавши заробітчанського хліба, знову повернувся у свій цех. Не все, виходить, вимірюється грішми. І святкова сорочка на ньому — ніби визнання якоїсь лише відомої йому провини.

А ось фрезерувальник Василь Яхван 49 років не розлучається із заводом. Прийшов сюди у шістнадцять: тут зажив і слави, і гірких розчарувань спізнав: як збагнути, що коїться сьогодні з виробництвом, зрештою з економікою? Його товариш по роботі Тимофій Станковський каже, що тепер вже можна жити: «живі» гроші вони бачать двічі на місяць. Тимофій сподівається на своє житло. Завод узявся за переобладнання гуртожитків під квартири, тож його сім’ї із чотирьох осіб «усміхається» двокімнатна. Середня зарплата ще дуже скромна — 269 гривень, але «аси» отримують і по 600—800 гривень. Дефіцит хороших спеціалістів не зникне, доки завод не стоятиме на ногах твердо. А він ще балансує.

Схоже на те, що головний акціонер — Украгромашінвест — не знає, що робити з таким велетом-заводом: і ладу дати не може, і кинути шкода.

Ще одна проблема — незаверешене будівництво, яке залишилося приблизно на тридцяти гектарах. За землю завод сплачує щомісяця 56 тисяч гривень податків. Комбайнобудівники просять міську владу забрати хоч частину її, але розуміння не знаходять. Для заводу, який продовжує утримувати соціальну сферу і медсанчастину, такий тягар непосильний. До речі, інші підприємства давно зреклися цієї ноші. Від реструктуризації на заводі відмовилися, зберегли цілісний майновий комплекс. Російські спеціалісти, які нещодавно відвідали завод, здивувалися хорошому стану основних фондів.

— Ми реалісти, — каже Анатолій Маланчин. — Чотири тисячі комбайнів нам навряд чи скласти — попит на них не той. Але невже Україні не потрібні кількасот комбайнів на рік?

100:1 на користь росіян

Мабуть, не потрібні. Торік завод продав Росії 100 коренезбиральних машин (узяли навіть старі запаси), а своїм господарствам — один-однісінький(!). Така ось пропорція: 100:1 на користь росіян.

Днями заводчани знову відвантажать ешелон «каесів» до Росії. Я була у складальному цеху, коли роботи закінчували. На 80 відсотків комбайн наш, український. Лише двигун беремо в Росії, бо він якісніший, та ще деякі вузли. Завод залучено також до української кооперації: постачає передні й задні мости для зернозбиральних комбайнів, але, схоже, і вони Україні не потрібні. Торік замовлень майже не було.

Щороку на ярмарку в Чубинському, що на Київщині, комбайнобудівники виставляють свою техніку. Показати мають що: крім традиційних КС-6 і БМ-6, є бурякозбиральний самохідний комбайн «Збруч», нові варіанти гичкозбиральної машини, бурякозбиральний бункерний комбайн КБ-2, кормозбиральна машина «Товтри», машина для внесення мінеральних добрив «Галичанка», мала техніка, різні пристрої для обробітку землі в індивідуальних господарствах, на дачах. Господарники цікавляться, але майже нічого не замовляють. Хто багатший, купує німецький «Холмер» за півтора мільйона гривень, а для бідного і 200 тисяч гривень за КС-6Б викласти не під силу.

— Для нас не проблема оснастити комбайни комп’ютеризованими кабінами, — каже головний інженер Ярослав Вовк, — але ціни одразу зростуть...

Конструктори на чолі з Ярославом Павловим і так прагнуть здешевити машини. Вони нову техніку і випробовують. Мало того, заводчани працюють на полях, виконуючи триєдине завдання: випробовують комбайни, рекламують їх і заробляють на хліб. Торік у різних областях працювали сім таких екіпажів.

Ціни і якість тернопільської техніки задовольняють росіян. Комбайнобудівники вже мають замовлення на 60 машин, а рік тільки почався. Справжній попит — улітку, торік навіть у вихідні працювали. Замовляють техніку з Тамбовської, Бєлгородської, Воронезької областей. У Курській області до бюджету внесли 30 мільйонів рублів на закупівлю тернопільських комбайнів. Інтерес до них виявляє Кубань, а Таганрозький комбайновий завод пропонує постачати напівфабрикати, які він на місці доукомплектовуватиме. Виходить, на відміну від нас, росіяни нарощують посівні площі під цукровими буряками!

Що чекає галузь

На наших полях — феодалізм. Торік на Тернопіллі 75 відсотків цукросировини зібрали вручну. Жінки і діти гибіли в полі аж до «білих мух». Та й справді, навіщо та техніка, коли в області сила-силенна вільних робочих рук — рівень безробіття один із найвищих у країні. Та й більш як половину валового збору цукрових буряків дає населення: на вузьких нивках комбайн не розігнати. Востаннє господарства області брали на комбайновому техніку з чотири року тому — в лізинг. На думку заступника голови обласної державної адміністрації з питань АПК Івана Маховського, 40 відсотків господарств мають змогу купити техніку, але їхні власники, мабуть, думають: «Для чого, якщо є майже дармова робоча сила?» Все має межі, експлуатація селянської праці також. А коли й платитимуть за цукросировину такі мізерні гроші, як торік, то чи багато охочих виявиться сіяти цукрові буряки? Селянина на кожному кроці обманюють: і на забрудненості коренів, і на дигестії. Торік один із керівників господарства провів експеримент: з однієї і тієї самої площі одного й того самого дня відправив чотири машини на бурякопункти чотирьох заводів. І що? Показники були різні. Було, селяни штурмом брали заводські ворота, щоб вибрати цукор...

Розгубили заводи — втратили славу

Три власники цукроварень, схоже, прийшли, щоб зібрати вершки, а не працювати на перспективу. Буряківництво — галузь трудо- і матеріаломістка, тож навіщо собі голову морочити? Так, Збаразький цукрозавод, переробивши буряки, перейшов на цукрову тростину. Відомо, який «навар» дає цукор-сирець. Цього року власники планують закрити чотири заводи з дев’яти. Обласна адміністрація фактично немає важелів впливу на столичних бізнесменів. Планують збільшити посіви під цукрові буряки до 100 тисяч гектарів, але що від того матимуть селяни, бюджет, ніхто не скаже. Торік галузь в області була збиткова. Чи не чекає на неї доля тютюнової галузі? Вирощений на Тернопіллі тютюн, кажуть, навіть в Австрії поціновували. Розгубили заводи — втратили славу. Тепер, схоже, настала черга цукрової галузі. Наші сусіди — Польща, Росія — нарощують виробництво цукру, а Україна його згортає. За останні десять років Тернопілля, яке перебувало у п’ятірці цукрових областей країни, знизило виробництво сировини приблизно втричі. Така само ситуація і в Україні. Сусідня Польща за цей час наростила виробництво цукру вдвічі. Вартість солодкого піску в наших сусідів приблизно така, як у нас, але продають вони його нам дешевше, дестабілізуючи наш ринок. Крім російського і польського, на ньому з’явився навіть молдовський цукор. От і думайте тепер, чи потрібен Україні український комбайн?

 

Тернопільська область.