Так склалось у житті Михайла Ніколаєва, що реалії в нього постійно переплітаються з фантазіями, проза — з химерними мріями, правда буття — з казковими ілюзіями. Просто, ставши художником і присвятивши своє життя Хмельницькому ляльковому театру, він сам поєднав речі, які, здавалося б, ніколи не можуть бути разом. Утім, на долю ніколи не скаржився. Навпаки, завжди був переконаний, що нічого іншого, окрім отих його ляльок, вистав, казок, йому і не треба. Не міг собі уявити, що з часом сам опиниться в якомусь віртуальному світі, звідки вибратись — ну ніяк.

А розпочалося все з того, що його після закінчення Ленінградського інституту театру, музики та кінематографії направили на роботу в Хмельницький театр ляльок головним художником. Тоді і поселили молоду родину Ніколаєвих у театральний гуртожиток. Певніше, це була звичайна квартира в житловому будинку. Ось тільки за документами значилася вона як гуртожиток.

До цього моменту все було реально. А от після розпочалися дива. Поселили Ніколаєвих у квартиру №75 по вул. Інститутській, 20/1, а прописали в сусідньому домі. Керівництво театру в довгі пояснення не вдавалося, просто сказало, що так треба. Але з часом з’ясувалося, що у 75-й живе зовсім не він, Михайло Ніколаєв (на знімку), а його колега з театру актор Корницький. Точніше, цей актор проживає разом із дружиною та сином геть в іншому мікрорайоні, але прописаний у квартирі Ніколаєвих.

Та ні, у цій 75-й квартирі хазяйнує зовсім інший чоловік — Анатолій Рудий. Правда, його теж ніхто не бачив останніх кілька років. Про це навіть комісія із ЖЕКу №3 склала акт, мовляв, немає у квартирі ніякого Рудого, він живе десь у селі. Але прописаний саме тут. І поки він не випишеться, Михайло ні за що не зможе прописатись у квартирі, де прожив майже півтора десятка років. Сам би Ніколаєв міг би виписатись із сусіднього дому, тоді там міг би прописатись театральний тесляр Танчук, котрий там і живе, але не прописаний...

Хіба може нормальна людина із усього цього щось зрозуміти? Хто де живе, де прописаний, кому, врешті-решт, належить ця та інші квартири, де мешкають працівники театру?..

Спробу розібратись у цьому Ніколаєв зробив ще у 1990 році. Тоді звернувся до міської прокуратури з проханням дозволити його сім’ї прописатись у квартирі, де вони й справді живуть. Тоді ж від начальника паспортного відділення міста отримав відповідь, у якій було зазначено: «Письмової згоди на прописку за вказаною адресою театр не дає, оскільки це — гуртожиток для одиноких. Тому вирішити питання прописки неможливо».

Чому? — мешканці квартири так і не змогли зрозуміти і тоді, і на протязі наступних років, коли намагалися з’ясувати, де і на яких правах вони все-таки живуть.

Здавалося б, із скасуванням інституту прописки питання могло б відпасти саме собою: не важливо, де і коли ти був прописаний, а де жив. Так-то воно так. Але виявилося, що, не маючи такого запису в документах, Ніколаєви не мають ніякого права на житло, в якому провели все своє життя. Тепер там значно додалося людей. Бо ж виросла дочка, вийшла заміж. Тепер удомі є вже третє покоління Ніколаєвих — онучка. Але ніхто з родини так і не знає, що ж зазначати у графі «місце проживання».

Здавалося б, і проблеми жодної не повинно бути. Бо коли профком театру звернувся до міськради із проханням дозволити його працівникам приватизувати житло, в якому родини прожили не один десяток літ, то із відділу приватизації надійшла відповідь: «Театру треба впорядкувати питання реєстрації мешканців квартир за місцем проживання і вивести житло із складу гуртожитків. Після цього мешканці квартир (зауважте, в подібних віртуальних умовах живе не одна родина Ніколаєвих. — Авт.) отримають право на їх приватизацію за місцем реєстрації та фактичного проживання».

Тож мешканці віртуальних квартир пишуть у всі інстанції скарги, заяви, звернення із одним єдиним проханням — дозволити скористатися своїм конституційним правом на житло. Здається, ніхто не проти. Між скаржниками та обласним управлінням культури зав’язалось активне листування. Але якась невидима сила так і не дає справі зрушитися з місця.

У серпні минулого року скаржникам надійшов лист від заступника прокурора Хмельницького О. Поліщука: «Доводи скарги підтвердилися. Директору Хмельницького обласного театру ляльок Гончаруку М. І. 29.07.2002 року внесений припис, яким його зобов’язано вирішити питання про прописку Вас за місцем проживання».

Відтоді минуло майже дев’ять місяців, але родині Ніколаєвих так і не вдалося зареєструватися у своїй квартирі. Чому вони так наполягають на цьому? Та тому, що досить тільки головному художникові театру десь схибити, зірватись, просто підняти голос, і він тут-таки опиниться і без роботи, і без квартири. На останніх зборах колективу, де йшлося про нові художні розробки і постановки театру, його директор запитав і Ніколаєва, а що він може запропонувати. Михайло був категоричний: ескізи будуть тоді, коли вирішиться питання із житлом.

Відповідь така вочевидь не сподобалась. Одразу головному художнику запропонували написати заяву про звільнення. Для нього ж втратити роботу — втратити все. І з пропискою в чужій квартирі, і зі сподіванням на власний дах над головою.

Можна не сумніватись: художник такого класу без роботи не залишиться. Михайла ж бо знають ще і як відомого живописця, в його послужному списку багато виставок. А театр? За 27 років творчої діяльності він був неодноразовим лауреатом фестивалів «Ян-Бабіян» у Болгарії, «Інтерлялька» в Ужгороді, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Коляда» в Рівному, «Золотий Телесик» у Львові та багатьох інших. На XІ Міжнародному фестивалі «Подільська лялька», що проходив у Вінниці, вистава хмельниччан завоювала Гран-прі та диплом за кращу сценографію. Перелік цей можна продовжити. До речі, наша газета не раз розповідала про цього талановитого майстра і його унікальні живописні й театральні роботи.

Михайло навчився творити дива. Він переніс феєрію в життя, а життя намагався робити феєрично красивим. Йому були під силу такі складні завдання, і лише одне не підкорилося чарівнику — один бюрократичний рядок зі штампом про прописку. П’ятнадцять (!) років боротьби за нього так і не дали жодних результатів. Можна було б усе це списати просто на бюрократичну тяганину. Можна ще — на неуважність чиновника. А можна — на байдужість. До своєї культури. До своїх талантів, котрі є обличчям нашої країни для всього світу. До людей, котрих не звабили зарубіжні галереї, гостинні запрошення до чужих країв — там таких цінують. Вони працюють у майстернях, живуть, невідомо де, жевріють на сміхотворну зарплатню і вперто тягнуть на своїх плечах нашу культуру.

У нещодавній публікації «ГУ» була репліка про те, що головному художникові обласного лялькового театру потрібно допомогти вирішити курйозну, як на нинішній час «безпрописного» життя, проблему. Після цього Ніколаєву віддячили за багаторічну службу театру доволі своєрідно: запропонували звільнитися. Сподіваємось, що реакція на цей виступ буде іншою.

Хмельницький.