— Ми догосподарювалися до того, що мало не забули, як вирощувати, піднімати зі стелищ і переробляти льон. За останні два роки, відколи держава стала підтримувати цю галузь, відбулися певні зрушення на краще. Та все-таки тих коштів, що їх сьогодні спроможний виділити держбюджет, недостатньо для швидкого відродження льонарства, — сказав голова Житомирської облдержадміністрації Микола Рудченко, коментуючи підсумки візиту делегації області до китайської провінції з центром у Харбіні.
Про основну мету поїздки можна судити з того, що налагоджували ділові контакти і директор асоціації льонарів Житомирщини та керівник Брусилівського району, в якому ця галузь відроджується особливо інтенсивно. Підсумок переговорів обнадійливий: провінція готова вкласти у спільний проект п’ять мільйонів доларів. Китайцям потрібен льон, а нашому селу — гроші, щоб відродити льонарство.
Аксіома бізнесу: перш ніж заробити гроші, їх треба мати, щоб уміло вкласти. Це добре видно на прикладі агрофірми «Брусилів». Наприкінці минулого року тут відкрили власний цех з переробки трести на волокно. До того на околиці селища роками світило голими ребрами приміщення недобудованої автобази. Тепер лінія працює у дві зміни. А кожне нове робоче місце на вагу золота: після аварії на ЧАЕС сюди масово переселяли людей з уражених територій, але навіть швейної фабрики досі не добудували, тож рівень безробіття дуже високий.
— Починали зі 100 гектарів, — згадує керівник агрофірми Сергій Вареник. — Як на перший раз, урожай видався непоганий. У 2001 році замахнулися на 400 гектарів. Скептики казали: ви посієте, обробите, але зі стелищ не піднімете. А ми підняли...
Торік вийшло більш як тонна волокна з гектара. Боротися за такий урожай колись закликали шапки на перших сторінках газет. Кінцевий підсумок: із заготовлених в області 11 тисяч тонн трести на агрофірму «Брусилів» припадає півтори тисячі тонн.
Ще позаторік це сільгосппідприємство зіткнулося з проблемою доставки трести на льонозавод: не вистачало машин. Та й пальне дороге. Стали рахувати. З’ясувалося, що за п’ять років власний льонозавод окупиться, і не треба буде за півсотні кілометрів тресту возити. Ще один аргумент Сергія Вареника такий:
— У районі «дихають» п’ять-шість господарств. А решта? Восени, коли прийшов час повертати кредити, за тонну жита давали всього 150 гривень. Яка економіка таке витримає? Вихід один — братися за вирощування льону, бо за старанного догляду він дає значно більші грошові надходження. До нас вони зможуть тресту і кіньми доставити, а на трасу Київ—Житомир, щоб довезти до Коростишівського льонозаводу, підводою не виїдеш.
Парадокс у тому, що у Брусилові створюють власний льонозавод тоді, як з наявних в області тринадцяти працює лише кожен другий. Надто мало льону сіють тепер на Житомирщині. А хіба може бути рентабельним підприємство, яке працює всього кілька тижнів на рік? Коли будували заводи, довгунцем засівали майже 40 тисяч гектарів, торік — 8,3 тисячі, хоч льон сьогодні — культура вигідна. В цьому не сумніваються і в Коростишівському районі, куди також прийшли інвестори. Переконливі підрахунки навів голова обласної ради Архип Войтенко. Володарсько-Волинський льонозавод, очолюваний депутатом облради Василем Простиченком, щоб бути з сировиною, засіяв 88 гектарів. Як дотації підприємство отримало 6431 гривню. А в кінцевому підсумку вийшло, що кожен гектар приніс 970 гривень чистого прибутку. Якою мала бути врожайність жита, щоб одержати стільки само?!
Та водночас є господарства, яким довгунець приніс тільки збитки. Чому? Бо не візьмеш льон голими руками. Потрібна техніка, а ще —пальне, добрива, засоби захисту. Чимало господарств області і раді б не зациклюватися на зерні і травах, та вже навчені: без відповідної матеріально-технічної бази можна тільки в халепу вскочити. Тому діють за принципом: краще не ризикувати, то й збитки менші будуть. Вистояли передусім ті льонозаводи, які брали в оренду землю й самі для себе сировину вирощували. А вітчизняних інвесторів ще надто мало, щоб підняти льонарство в усіх районах. Особливо ж там, де не знайшлося справжнього господаря, який і в найгірші для села часи був переконаний: поліське село без льону —то бідне село. Тепер сподіваємося на китайські інвестиції.
Житомирська область.
