Попри величезний потенціал в ядерній енергетиці, що дістався Україні після розпаду СРСР, казати про те, що ми маємо цілісну, взаємопов’язану, стійку до зовнішніх впливів, здатну до самостійного розвитку систему (комплекс у цілковитому розумінні слова), було б великим перебільшенням. Це є одним із істотних моментів, що відрізняють ядерну енергетику України від інших сегментів вітчизняного ПЕКу.
Зважаючи на питому вагу (понад 45 відсотків на початок 2003 року з перспективою збільшення) ядерної генерації в національній електроенергетиці, така ситуація здатна спричинити для України тяжкі наслідки. Сам факт наявності «Комплексної програми модернізації та підвищення безпеки діючих енергоблоків АЕС», прийнятої Кабінетом Міністрів у серпні 2002 року, ще нічого не гарантує. Адже за підсумками 2002-го із 1297 запланованих на цей рік заходів з підвищення безпеки, технічного переоззброєння, модернізації та реконструкції на АЕС повністю виконано тільки 324, що становить лише 25 відсотків від загальної кількості заходів. А невиконані становлять майже 35 відсотків. Не реалізовано сповна і рішення щодо створення систем поводження з радіоактивними відходами (хоча через відсутність переробних комплексів спостерігається передчасне заповнення ємностей для зберігання рідких РАВ).
Крім того, треба пам’ятати, що організаційно-правову основу виведення з експлуатації енергоблоків поки що не налагоджено, а фінансові можливості і НАЕК «Енергоатом», і держави загалом, на жаль, залишають бажати кращого. А втім, нинішній рік — крайній термін для початку інтенсивної підготовки до зняття частини блоків з експлуатації. Інакше нам доведеться виводити їх у «пожежному режимі», що спричинить ті самі проблеми, які нині є на Чорнобильській АЕС. З тією лише різницею, що додаткового баласту у вигляді ще однієї «напівзанедбаної» станції атомна енергетика країни може просто не витримати.
Хочу також звернути увагу, що в 2010-му ми вступаємо у своєрідний «критичний період», коли впродовж трьох років нам доведеться виводити з експлуатації три енергоблоки двох різних моделей на РАЕС і, можливо, — Южно-Українській АЕС. І розпочинати доведеться з реакторів, які мають «небезпроблемну» репутацію.
Але вже тепер є серйозні підстави для занепокоєння. Рівненська АЕС, яка стоїть «перша на черзі» до виведення з експлуатації енергоблоків (з реакторами ВВЕР-440), як і раніше, залишається одним із «лідерів» атомної енергетики України за кількістю порушень у роботі кожного блока за рік (у середньому 4,7), поступаючися за цим показником лише Хмельницькій АЕС (10). Водночас темпи зниження кількості порушень найповільніші з-поміж усіх діючих станцій (17,5 відсотка).
Хоча не можна не зазначити, що загалом уся статистика порушень у роботі АЕС, яку ведуть Державний комітет з ядерного регулювання (ДКЯР) і НАЕК, викликає подив. Так, за даними НАЕК, на її енергоблоках у 2001 році зафіксовано 68 порушень у роботі, а за даними ДКЯР — 75. А в призначеній для міжнародної громадськості офіційній доповіді Держкоматомрегулювання «Про стан ядерної та радіаційної безпеки в Україні» за 2001 рік кількість порушень у роботі АЕС оцінено в 75 таких випадків. Але в другому розділі цієї ж доповіді фігурує цифра 74, а кількість порушень конкретно по станціях становить 67 (цифра самої НАЕК — 68). Яка може бути довіра до звітів, що містять такі суперечності? Доходить до смішного: ДКЯР розійшовся в оцінках сам із собою щодо кількості порушень у роботі на Рівненській АЕС — їх чи то 17, чи то 16, залежно від того, який абзац доповіді Держатомрегулювання читати.
Чорнобиль нас нічого не навчив. Треба було б чекати, що Мінпаливенерго, ДКЯР України та НАЕК «Енергоатом», котрі краще за будь-які інші відомства та організації володіють інформацією про ситуацію в галузі, самі активно ініціюватимуть в уряді та парламенті, а також відстоюватимуть перед громадськістю пропозиції про вдосконалення законодавства, поліпшення управління ядерним комплексом, розв’язання інших організаційних і фінансово-господарських проблем, яких безліч у вітчизняній ядерній енергетиці. А що в реальному житті?
Народним депутатам України, Спостережній колегії НАЕК, громадським організаціям і ЗМІ доводиться буквально «смикати» керівництво цих відомств і НАЕК, вказуючи на наявні проблеми та прорахунки, пропонуючи можливі механізми їх розв’язання.
На жаль, доводиться констатувати, що за порівняно непоганої спадщини, яка дісталася Україні в галузі ядерної енергетики під час здобуття незалежності, за минулі 11 років ми не змогли зберегти АЕС країни в нормальному стані.
Нехай не ображаються працівники легкої промисловості, але атомна електростанція — не швейна фабрика із властивим їй підлаштовуванням під сьогочасну кон’юнктуру. Тому розв’язання проблем, які стоять перед НАЕК «Енергоатом» та ядерною галуззю України загалом, шляхом «латання дірок», до того ж тільки тоді, коли ситуація досягне критичної межі, видається геть неприйнятним. Мало того — небезпечним.
І останнє. Днями деякі газети оприлюднили інформацію про те, що Нікопольський міськвиконком звернувся до місцевої влади з рекомендацією виступити з позовом до Запорізької АЕС. Приводом стало введення в експлуатацію сухого сховища відпрацьованого ядерного палива, розташованого неподалік міста. Але ж іще в 1994 році в Нікополі та Марганці пройшли референдуми з цього питання, і люди однозначно висловлювалися проти такого «приємного» сусідства. За позовом, який, найпевніше, буде пред’явлено атомній станції, стоїть воля 300 тисяч мешканців.
