У червні 2001 року на вулиці Паризької комуни, де ми проживаємо з дочкою (інвалід ІІ групи), ліквідували водопровідну колонку. І ось уже другий рік ми ходимо з відрами по квартирах і просимо набрати води. Звичайно, одного відра не вистачає навіть на те, щоб зварити їсти. А потрібно ще прати, купатися. Зрозуміло, мешканці квартир дають воду без задоволення, бо майже в усіх квартирах є водолічильники.
Цілий рік моя дочка оббивала пороги Бердичівської міської ради, щоб до нашого будинку підвели воду. Та все марно. Відповідь була однозначна: на це не виділено кошти.
Моє прохання перекидали з однієї установи до іншої. В Житомирській обласній раді нам порадили зробити це за власні кошти. Тобто заплатити майже вісім тисяч гривень. Даруйте, де такі гроші взяти інвалідові війни?
Нарешті у грудні 2002 року приїхали працівники з водоканалу і сказали: «Ми підключимо воду до колонки, але її треба щодня розігрівати, поливаючи з чайника гарячою водою». А колонка та — на відстані 150 метрів від будинку...
Коли мені доводилося у роки війни по дві доби не виходити з операційної і часто ставати донором для поранених, я не думала, що через 60 років мені ніде буде набрати води. Мені спало на думку, як у далекому 1945-му в Берліні, де в усьому місті уціліло лише декілька водопровідних колонок, радянських військових довжелезна черга пропускала вперед — до води. Нині у своїй країні я навіть цього позбавлена.
Бердичів
Житомирської області.
