Піратський період
Якби в дитинстві Саші Ткаленко сказали, що він триматиме в руках імператорську шпагу, прикрашену коштовностями, до такого пророцтва, найімовірніше, він поставився б як до найкрасивішої казки про нього самого. У третьому класі він зробив свою першу роботу — симпатичний кухонний ніж і подарував його мамі. Щиро кажучи, дорослих він здивував, бо ніж було зроблено досить майстерно. Але як далі ставитися до захоплення сина, батьки не знали. Малюнками ножів, клинків і шпаг було розмальовано всі Сашині чернетки та зошити. Думали, з часом мине в сина цей «піратський» період. Але він не минув, а переріс у серйозніше заняття. Виготовлення та реставрація клинків стали Сашиним ремеслом.
«Репліка» ожила
Прізвище Ткаленко в шахтарському Антрациті добре знане. Сашин дід Вадим Якович товаришував із Костянтином Симоновим і навіть послужив прототипом для образу Сабурова. Іменем діда названо один із кварталів міста. Батько Олександра — відома постать серед художників і мисливців, як художник шанована в місті й його мама. Саша — теж творча натура. Але визначити своє творче кредо ні після школи, ані після армії не зміг, тому пішов працювати прохідником на шахту. Нічого дивного, нелогічного в цьому не було. В Антрациті багато хлопців починають свій життєвий шлях саме з шахтарської професії. Саша теж спустився в шахту, обравши одну з найскладніших її ділянок — проходку.
Ті роки для вугільної промисловості були найважчі. Зарплату гірникам не видавали місяцями, шахти закривалися, тож робітники почали шукати заробітки в сусідніх областях. Частина антрацитівських гірників подалася до Ростовської області, але Саша від цієї спокуси встояв. Проте саме Ростов-на-Дону відіграв у його долі визначну роль. Одного разу його друг побував там і потім з таким захопленням живописав виставлену в антикварній крамниці міста раритетну зброю, що Саша, із цікавості, поїхав у Ростов. Цінителя, знавця, майстра видно одразу. Таким і побачив юнака директор крамниці. І навіть пішов на ризик, довіривши йому реставрацію драгунської офіцерської шаблі «Репліка», датованої 1881 роком. Роботу було зроблено блискуче. І в Олександра Ткаленка розпочався, мабуть, найцікавіший на сьогодні період життя.
Вважається, що на Сході України Саша — єдиний майстер такого масштабу. Він виготовляє холодну зброю, використовуючи вельми рідкісну технологію інкрустації під назвою «синизна». Вона надає його виробам надзвичайну витонченість. Ще в дитинстві йому якось до рук потрапив каталог, де він уперше побачив клинок з візерунками на лезі, зробленими методом чорніння, золочення та синіння. Саме останнє й справило на нього дуже сильне враження. Пізніше Саша прочитав усе, що стосувалося теоретичного опису методу синіння. А ось технологія до певного часу була для нього загадкою. Але він її розгадав. Це допомогло самоутвердитися в житті та й остаточно обрати для себе творчий шлях. Він став Майстром, який приборкав метал і перетворив його на вишукані вироби з головною «фішкою» — синизною. Він став реставратором, міжнародним експертом, шанованим серед хранителів історичних цінностей та колекціонерів. А Саші лише 29 років.
Недитячі ігри
У Москві вже кілька років існує воєнно-історичний клуб. Його членами є заможні люди, котрі можуть собі дозволити такі речі, як, скажімо, організувати щось на зразок вистави про одну з історичних битв. Дійство відбувається безпосередньо там, де насправді було зафіксовано факт бою. А героями вистави стають самі члени клубу, вбравшися в одяг, військову амуніцію та взявши в руки зброю того історичного періоду. Луганчании Саша Ткаленко якраз один з тих, хто виготовляє їм цю зброю — шаблі, клинки шпаги. Робота відповідальна. Потрібно впоратися з купою спеціальної літератури, вивчити музейні експонати, аби домогтися справжньої схожості своїх копій з оригіналами. Для цього майстру доводиться працювати в запасниках Ермітажу, Третьяковської галереї та інших музеїв. В одне з таких відвідувань у нього і з’явилася можливість потримати в руках імператорську шпагу.
Мрія про запорозьку шаблю
Як експерта, котрий має статус міжнародного, Олександра запрошують оцінити зброю, визначити її «автентичність»: чи справді шабля виготовлена майстром-«клиночником» одного з донських хуторів, чи це заводське виробництво? А може, «новоробка» нинішніх умільців? Саша каже, що відчуває старовину, — їй властива особлива аура. Та це лише перший погляд. Далі провадиться безліч тестів, за допомогою яких майстер і визначає справжність, історичну цінність старовинної холодної або сувенірної зброї.
У деякі дні Олександр працює за верстатом по 15—18 годин. Працюють руки, а спина втомлюється. Обладнання в майстерні стоїть найпростіше, якщо не сказати примітивне: верстат, точило, багато різних кругів. Дивно: як з допомогою цього майстер може створювати унікальні речі?!
Якось до нього звернувся чоловік, який став володарем самого лише ефеса від шаблі. Він попросив Сашу відновити клинок, бо без нього ефес —просто шматок металу. Вивчивши різноманітні каталоги, майстер відновив шаблю, яка датована першою половиною XІX століття і належала колись російському чиновникові. Дав їй друге життя більш ніж через сто років.
На превеликий жаль Сашка, його затребуваність на Батьківщині, в Україні, невисока. Цьому є багато причин, що не залежать від майстра. А йому вельми хочеться попрацювати на відновлення історії молодої країни. Приміром, він мріє реставрувати запорозьку шаблю, котру носили козаки до 1654 року — возз’єднання України з Росією. Він уже знає, як це зробити.
Луганськ.
