Дорогою на Тростянецький завод «Електропобутприлад» мені пригадалося, як 18 років тому сюди надійшов коротенький, але дуже емоційний лист-подяка від споживача. А сталося ось що.
Повернувшись із 24-денного відпочинку в Криму, господиня виявила, що весь цей час у кімнаті працювала електропраска. Поки господарі вигрівалися під сонцем, горіла червона лампочка, ритмічно клацало реле.
Інформацію про цей унікальний випадок, з легкої руки обласного видання, переповіла більшість тодішніх республіканських та союзних газет. Ото була реклама! Утім, тростянчанам тоді вона навіть зашкодила. Їхні праски і без того були дефіцитом і нарівні з килимами та імпортним взуттям розкуповувалися з боєм. І хоча того часу вони щорічно випускали один мільйон штук прасок, цієї кількості катастрофічно не вистачало: розподіляли їх за рознарядкою самого Держплану республіки. Однак уже з середини 90-х ця продукція геть зникла з торговельної мережі, наче потонула праска.
А її місце на прилавках магазинів негайно зайняла блискуча «гвардія» західних конкурентів.
— А тростянецькі ще хто-небудь запитує? — цікавлюся в одного з працівників відділу електротоварів у центральному універмазі обласного центру.
— Аякже! Західні скоріше беруть для фасону, а наші — для діла. Вони набагато надійніші і щонайменше в чотири рази дешевші за «варягів». На жаль, їх зараз удень із свічкою не знайдеш.
Після цього мені захотілося дізнатися, який нині фарт у колишніх королів української праски та рубильників-вимикачів. Останні виготовлялися в надсекретному цеху для військових і бездоганно працювали на землі, під землею й під водою в 140-градусному діапазоні — від мінус 70о до плюс 70о.
— Був фарт, та весь вийшов. Точніше, пішов — чемно, по-англійськи. Тільки й того, що згадку по собі залишив, — зітхає нинішній голова правління ВАТ Тростянецький завод «Електропобутприлад» Євген Анісов.
Два роки тому, коли очолювана ним фінансова компанія придбала на торгах контрольний пакет фактично збанкрутілого підприємства (тоді тут працювало більш як дві тисячі чоловік), він порівнював завод з фортецею після тривалої облоги: обшарпані стіни і напівпорожні цехи. Попередня команда «Директор і син» вивезла на «металобрухт» майже половину унікального верстатного парку і практично все низьковольтне устаткування — на півмільйона гривень. Місячний випуск прасок упав із 85 тисяч до 3 тисяч штук. Зі штату вибув кожен чотирнадцятий. «Сімейному бізнесові» колишнього керівництва позаздрили б найзловісніші рабовласники: батько замість грошей виплачував робітникам зарплатню прасками з розрахунку 50 гривень за штуку, а його дитятко, просто на заводській прохідній, експропріювало їх у бідолах по 18 (!) гривень. І хоча цей злодійський шабаш роками чинився під носом у районного начальства і місцевих правоохоронців, спритники вийшли сухими з води. І не тільки після цієї оборудки. Так, їхні «представницькі» витрати з’їли також захмарні суми коштів з кількома нулями. А ось слідів майже півмільйонної бази відпочинку, колись розташованої в наймальовничішому куточку Сумщини, не вдавалося відшукати ні в бухгалтерських звітах, ні в лісових хащах. І ось це добро не з колін, а з руїн узявся піднімати Анісов. Новий поставив воза задом наперед: замість налягати на виробництво, взявся за реанімацію заводської їдальні та будівництво автономної котельні.
— Людей спочатку потрібно було підтримати морально, переконати, що я прийшов на завод не витискувати з нього останні соки і «зашибати бабки», а разом з ними ставити на ноги їхній колишній дім, — пояснює своє «дивацтво» Євген Анісов.
Повірили, коли довідалися, що за обіди сплачуватимуть лише половину вартості, а різницю дотуватиме профком і адміністрація підприємства. Нова котельня змусила жартівників задуматися: може, й справді є праска, яка не тоне?
— Коштів на котельню пішло чимало, — погоджується Євген Миколайович, — зате тепер узимку в цехах люди від холоду не цокотять зубами. Крім цього ми не втратили, а зберегли гроші. Котельня окупилася вже через рік.
Втретє Анісов дав щигля злостивцям, інвестувавши в основне виробництво досить-таки кругленьку суму з п’ятьма нулями та погасивши всі багаторічні борги. Учетверте — коли підняв середньомісячну зарплату працівникам на 65 відсотків і почав виплачувати її живими грішми.
— Певно, грошей кури не клюють?
— Людина я, звісно, не бідна, але й з новими українцями мене теж ніщо не ріднить. На хліб з маслом вистачає, але ікру ложками не їм і на Кіпрі чи в Туреччині ще жодного разу не відпочивав. Віднині завод — мій другий дім, моя сім’я, — підводить риску Анісов.
Скажете, позер? Мені, грішним ділом, теж спочатку так здалося. Та побачивши, як поволі розправляє плечі недавній завод-руїна, як світлішають обличчя заводчан, змушений був вибачитися перед Анісовим за цю «крамолу».
Анісов — не альтруїст і не усамітнений монах, котрий заради ближнього ладний зняти з себе останню свитину.
Це — прототип майбутнього цивілізованого українського капіталіста, для якого власне збагачення нерозривно асоціюється з благополуччям людей, які на нього працюють. Якщо його оточення буде біднішим за церковну мишу, кому, скажіть, будуть потрібні праски, вимикачі, мікрохвильові печі? Ото ж бо. Безперечно, він —капітан, але вивести корабель достатку у відкритий океан спроможна лише команда сильних духом і фізично.
Сьогодні судно під назвою «Електроприлад» ще в гирлі ріки, але свіжий морський бриз дедалі виразніше відчувається на його палубі. На підтвердження сказаного наведу лише одну цифру: відтоді, коли Анісов став до штурвала, обсяг виробництва на підприємстві зріс удвічі, а кількість випущених минулого року електропрасок наблизилася до позначки 100 тисяч (!) штук. Однак це лише початок. Нещодавно тростянчани випустили пробну партію прасок на алюмінієвій підошві. Коли споживач оцінить їхні зусилля, то нинішнього року видадуть «на-гора» щонайменше 30 тисяч штук новинки. Паралельно на замовлення енергетиків на заводі йде підготовка серійного виробництва розподільчих щитів для побутових електролічильників.
Сумська область.
