Син повідомив мені добру новину: Сергій приїздить!
Для нашої родини і справді кожне побачення з цим хлопцем, синовим ровесником, товаришем по міському ліцею — не марна трата часу. Він дає нам всім такі уроки життя, ніби пройшов життєву дорогу не в два десятки літ.
Після закінчення одинадцятого класу Сергій Юрков склав у ліцеї вступні іспити одразу на два фізмати — Харківського національного та Кам’янець-Подільського державного університетів. Повела його романтика у велике місто. Коли опинився далеко від матері та каструлі з домашнім супом, яка рятувала родину, схуд до неможливого. Мати бідкалася: чи не забирати сина додому? Що вона може надіслати йому з двірницької ставки — тридцять-сорок гривень на місяць, та й то, якщо отримає зарплату.
Щоб вижити студенту з бідної родини в чужому місті —вихід один: підробляти. Сергіїв дебют відбувся вже в листопаді на першому курсі. Розвантажував капусту. Свято першого «трудового» борщу незабутнє. Тепер у Сергія 5—6 постійних точок, де він може заробити. Зателефонуєш, дізнаєшся, чи є робота, і збирай торбу з харчами. Адже вагон із содою чи хлоркою, пральним порошком шестеро розвантажують десять годин. На перекури Сергій не ходить, він і до цигарки не призвичаївся, бо це додаткові витрати, а от підкріпитися мусиш, бо з ніг впадеш. Отак 62 тонни перевернуть, 60 гривень на руки — і можна жити далі.
Спочатку соромився, коли викладачі запитували, чому це він не буває на всіх лекціях. Вдавав сонька, ледацюгу, а тепер зізнається: працюю. Не «підробляю», а таки працюю. Адже після тих вагонів хіба можна сумніватися: перед вами робоча людина. Гірко стає, як бачиш пещених синків, кому батьки забезпечують зеленими кожен залік та іспит, розкошування по кафешках, мобілки в кишенях та іномарки під вузом. Із Сергієвого третього курсу працює п’ята частина студентів. Дехто вряди-годи, а він — постійно. Харчі купує собі на день і за день з’їдає — немає холодильника.
Цьогорічний вересень-жовтень були мертвим сезоном. За літо заповнили склад содою. Стояла й бойня, де він солив шкіри. І мельник, в якого мав часом нічну зміну за 12 гривень, не кликав. Навіть у П’ятихатках не було замовлень. Вибився з грошей. Мусив діставатися додому, тут хоч бараболі від далекої родички в селі можна взяти клунок.
Він був надзвичайно радий пакунку від Служби — з олією, крупами, а ще «гуманітарному» светру, який тут же зодягнув. Побачивши свіжий номер «Голосу України», попросив: чи можу я взяти? Книжка, газета, театр не вписуються в його бюджет. Жадібно вчитуючись у рядки та дізнавшись, що газета наша недорога, сказав, що купуватиме тепер її у Харкові. Обов’язково українською мовою. Бо він і сам — острівець українства в зросійщеній колишній столиці України.
— Усі безкоштовні концерти, акції я не минаю, — похвалився.
— А тепер ти перейшов би в «домашній» університет?
— Ні, тепер уже я точно знаю, що витримаю. І після закінчення вузу роботою всіх забезпечують. Університетська бібліотека одна з найкращих, безкоштовна. І традиції в інституті людські збереглися, деінде, може, вже вигнали б, а я працюю, наздоганяю, але таки вчуся.
Сергій з охотою прийняв запрошення на вечір «Ми всі українці», організований осередком партії «Собор» та членами товариства «Творчість». Наш корпункт роздавав тут призи передплатникам, і я вручила Сергію футболку з логотипом нашого «Голосу».
— Носитиму з великою гордістю, — зрадів хлопець.
Хмельницька область.