Майже два роки німецький підприємець Герберт Штефес, який інвестував у розвиток агропромислового комплексу України більше восьми мільйонів доларів, змушений ходити по зачарованому колу київських інстанцій, намагаючись повернути незаконно вилучене в нього майно.
Загальноприйнято вважати, що реальні інвестори не йдуть до нас лише тому, що на шляху їх просування до сфери виробництва повсюдно постає підступний чиновник, який прагне через будь-яку формальну закарлючку мати свій зиск. І хоч це явище справді дуже поширене, однак воно давно вже перестало бути головною причиною того, що досі дуже вже мізерні інвестиційні дощі зрошують наші землі. Часто перешкодою для обопільно вигідної співпраці стають, хоч як це дивно, і наші вітчизняні виробники...
Сквирський район на Київщині Герберт Штефес уподобав ще на початку 90-х років. Чудові землі, достатня кількість кваліфікованих працівників, наявність підприємств, що переробляють сільськогосподарську продукцію, — усе це обіцяло добрі перспективи співпраці з місцевими хліборобами. До моменту свого «приземлення» на Сквирщині гер Штефес уже непогано знав національні особливості нашого АПК, і коли він об’їжджав місцеві поля, села, заводи, йому не потрібно було перекладати українську приказку: «чого бідний — бо дурний, чого дурний — бо бідний». Інвестору показували розбиту техніку: бачите, на чому працюємо; потрібні сучасні сільгоспмашини, добре насіння, засоби захисту рослин... «Я, я», — погоджувався гість, подумки приплюсовуючи до цього переліку ще й перепідготовку кадрів, бо бачив, що з «культурою» виробництва, яка застосовувалася в господарствах, від завезеної сюди найдосконалішої техніки через рік-два залишаться ріжки та ніжки. Він тоді і подумати не міг, що головна небезпека, яка чатує на нього як інвестора, полягає не в спадщині колгоспно-радгоспної розхлябаності людей, а зовсім в іншому, новому для нас самих явищі.
Визначивши майбутніх партнерів, гер Штефес дав сквирським хліборобам усе необхідне. У таке навіть не вірилося. У селі Чубинці, наприклад, підписання угоди про спільну діяльність місцевого КСП «Хлібороб» з підприємством з іноземними інвестиціями «Київштеф» відзначали майже як національне свято. Головою правління КСП був Василь Галюк. «Київштеф» постачав, за угодою, необхідний набір техніки — комбайни, сівалки, грунтообробні знаряддя, а також насіння, пестициди. До того ж усе це передавалося в розпорядження КСП (для спільного виробництва і переробки продукції) на умовах товарного кредиту терміном на три роки. Тобто розраховуватися мали врожаєм і, що найголовніше, після трьох сільськогосподарських сезонів усе, що поставлялось «Київштефом», ставало (за дотримання умов угоди) беззастережною власністю КСП, без будь-якої додаткової оплати.
Чи потрібно пояснювати, яким подарунком була для господарства така співпраця? Тим паче що Герберт Штефес «доставив» у Сквирський район не лише найсучасніші засоби виробництва, а й відповідні технології на рівні ноу-хау. За що і був... зразково покараний. Особисто для нього «спільна діяльність» завдала цілковитих збитків.
Підприємство вправно підвели під банкрутство, при цьому передана господарствам у користування техніка... наче щезла. Коли «Київштеф» зріобив спробу хоча б повернути завезені в Сквирський район свої комбайни, сівалки, плуги, культиватори, причепи (причому намагався зробити це за допомогою влади, згідно із законом), у місцевому держтехнагляді здивувалися: яка техніка, нічого такого на обліку в районі немає! Виник конфлікт.
Усі без винятку підприємці, з якими довелося зустрічатися в Сквирі, у відповідь на запитання про цей «міжнародний конфуз» тільки потилиці чухали: і справді дуже негарно вийшло — «кинули» німця. Не варто було йому так довірятися нашим бізнесменам. А комбайни, мовляв, та інше штефівське — усе воно є в наявності і навіть відомо, де конкретно знаходиться.
Проблеми «Київштефа» тут пов’язують із створенням агропромислової корпорації «Сквира». Проте Іван Суслов — голова цієї корпорації —на запитання, як сталося, що його недавнього партнера, зарубіжного інвестора, фактично пограбували і де знаходиться техніка, ухилився від прямої відповіді: особисто в нього, мовляв, цієї техніки немає.
Іншої думки його колишній партнер:
— За нашими відомостями, в корпорації вона, — стверджує Герберт Штефес.
Сам Штефес, звичайно, жодних результативних слідчих дій проводити не міг. Він звертався до суду. І було навіть судове рішення про те, щоб «Київштефу» повернули його власність. Та це рішення так і лишилося невиконаним...
Утім, простежити діяльність корпорації «Сквира» в районі поки що ніхто не береться, настільки все заплутано. Свого часу район очолював... згадуваний уже Василь Галюк. Його (звільнено нещодавно з посади голови райдержадміністрації) у Сквирі небезпідставно вважали добрим знайомим Івана Суслова. Саме в період його правління і було «торпедовано» агропроект Герберта Штефеса. Проте досить спритні підручні знайшлися і в самому Києві. За допомогою податкової інспекції одного з колишніх столичних районів «Київштеф» намагалися взагалі знищити, накрутивши підприємству мільйонні штрафні санкції. Тільки після втручання в спір самої ДПАУ це свавілля вдалося зупинити. Але заборгованість з податку Герберту Штефесу все-таки «пришили» (за нашими законами, ввозячи власну техніку, інвестор повинен платити... ПДВ!). І хоча сума заборгованості становила справжній мізер порівняно з тим, що вже вклав «Київштеф» у розвиток українського АПК, сам факт боргу став підставою для оперативно підготовленої постанови про «податкову заставу». Усе інше, як кажуть, було вже справою техніки. «Визначені» в заставу комбайни та інша власність «Київштефу»... пішли з молотка через біржу.
Сама, власне, техніка після такої «купівлі-продажу» нікуди й не переїжджала. Але варте уваги інше. Законному її власнику навіть не повідомляли ні дати торгів, ні оціночної вартості! З цілком зрозумілої причини: на спішно влаштованих торгах комбайн МАТРОН МН-41, що належав «Київштефу» (його первинна вартість 165000 доларів США) було продано Івану Арикову, родичу уже згадуваного Івана Суслова, за... 40 388 грн. 54 коп. За такою самою втратною ціною було скуплено й решту.
Коли суд колишнього Радянського району Києва, що розглядав цю справу, намагався з’ясувати методологію такої оцінки власності, виявилось, що оцінювача — якогось експерта В. Булигу знайти неможливо (чи то звільнився, чи такого в природі немає). Та й самі договори купівлі-продажу суд визнав фальсифікованими. І постановив: техніку «Київштефу» повернути.
Це рішення було постановлено 12 лютого 2001 року. Воно вчасно надійшло до Сквирської державної виконавчої служби місцевого райуправління юстиції. Та доки при владі в районі був В. Галюк, держвиконавча служба про нього воліла не згадувати, на звернення представників «Київштефу» Сквира просто не відповідала. Днями Герберт Штефес змушений був звернутися безпосередньо до Генерального прокурора України, цілком підставно вважаючи, що вплив сквирського Суслова на Генпрокуратуру не поширюється.
— Техніку ми, безумовно, повернемо, — стверджує сьогодні юрист Роман Кравченко, що бере участь у справі «Київштеф» — проти Суслова». У самій Сквирі останнім часом, схоже, згадали про те, що рішення суду треба виконувати. В усякому разі, державний виконавець визнав помилкою те, що про виконавчий лист якось «забули за плином часу»... Але хто і в який спосіб компенсуватиме тепер інвестору збитки через такий ось «форс-мажор»?
Цілком слушне запитання. Проте не менш важливо розібратися і з тим, чому стають можливими такі явища, як виникають такі «чорні діри», через які зарубіжний інвестор починає остерігатися вже не так традиційних чиновницьких поборів у столиці, як грубого злодійства в сільській глибинці.
