На трьох китах у розбурханому морі

Зрозуміло, що ні на яких трьох китах планета наша не тримається. А ось українська профспілка металургів і гірників опирається нині саме на них. Голова ЦК профспілки Анатолій Пожидаєв пояснює, що йдеться про такі три речі, як гідна зарплата, пристойні умови праці і цілковитий соціальний захист трудового народу. Боротися за все це, стверджує Анатолій Сидорович, сьогодні доводиться ледве не з останніх сил.

Обмовка про останні сили — це, думаємо, занадто. Їх у профспілки вистачає. Дякуючи саме і їй, якщо хочете знати, чорна металургія взагалі збереглася в Україні. І це аж ніяке не перебільшення. Свого часу всі наші зусилля були спрямовані на те, уточнює тепер Анатолій Пожидаєв, що коли добре працюватимуть підприємства галузі, тоді тільки можна буде відстоювати й інтереси зайнятих у ній. В іншому випадку, який ще кілька літ тому реально вимальовувався, просто не стало б кого захищати. Законом збереження гірничо-металургійного комплексу з другої половини ще 1999 року виявився закон про економічний експеримент у галузі, до виникнення та впровадження якого якраз насамперед і причетна профспілка. А його наслідки вона досі трактує як найприйнятніші, які треба було лише вітати, поглиблювати і примножувати. Іншого шляху, мовляв, не дано.

За два з половиною роки експерименту виробництво металопродукції виросло більш як на 40 відсотків, прибутковість галузі майже на 65. Отож не хтось, а саме гірничо-металургійний комплекс сприяв тому зростанню, яким хвалився і аргументував безпомилковість власної реформаторської політики навіть Президент Леонід Кучма. Це факт, який не спростувати. Якщо врахувати, що кожен другий долар валютних надходжень у скарбницю держави до недавніх пір своїм походженням завдячував металургам, очевидність заслуг оживаючого комплексу й поготів не викликала сумнівів.

Скажемо більше: загалом за час дії експерименту металурги у своє розпорядження одержали «пільгових» 2 мільярди 663 мільйони гривень. А в бюджети різних рівнів та Пенсійний фонд перерахували 6 мільярдів 770 мільйонів. Хіба не означає це, що і своєчасно оплачувати працю бюджетників та виплачувати належне пенсіонерам держава знову-таки змогла за серйозної «підтримки» металургів? Означає! Виходить, що і в цьому металурги стали в пригоді нинішній владі. Хоч і самі лицарі вогненної професії залишалися у виграші. Чисельність зайнятих на робочих місцях галузі виросла на 16 відсотків, а їх заробітна плата подвоїлася. Чого ще треба?

Але парадокс полягає в тому, що весь нинішній рік профспілка присвятила запеклій боротьбі, аби експеримент не наказав довго жити. Снаги, щоб він не був згорнутий, признається Анатолій Пожидаєв, витратили чимало. Супротив у кабмінівських коридорах влади визрівав ще з тих пір, як експеримент тільки зачинали. Згодом він переріс у рішучу відсіч. Профспілка організовує бурхливі мітинги протесту в Дніпродзержинську, Дніпропетровську і Запоріжжі — як об стіну горохом. А коли протистояння досягло апогею, профспілка домоглася скликання з’їзду металургів, на який прибув і Президент Леонід Кучма. Але і це не допомогло. Експеримент трансформувався в якийсь — ні вам, ні нам — закон про подальший розвиток галузі. Котрий ні богові свічка, ні чортові кочерга.

Бо ось результати. Лише на підприємствах «Металургпрому» — тих, що варять чавун і сталь та катають металопрокат — цього року випуск продукції скоротився на 267 мільйонів гривень, а фінансові показники погіршилися втричі. Загалом у галузі 29 підприємств сьогодні знову потрапили в становище банкрутів, коли справи про їх банкрутство уже порушені, 14 — ліквідовані або перебувають у процесі ліквідації, 9 — проходять чи пройшли процедуру санації, а 14 — реструктуризації. Що їм разом і порізно світить, ще не відомо, хоч здогадуватися можна. В усіх випадках для трудових колективів це, зрештою, випробування, геть схожі на ті, які вони вже пережили кілька років тому. Або будуть, або ні. 

Але для профспілки металургів це той випадок, коли надія вмирає не останньою. Надія справді, з’ясовується, може померти, а ось здоровий глузд —нізащо. Так трактує нинішню ситуацію з галуззю профспілка на чолі з Анатолієм Пожидаєвим. І влаштувала в Дніпропетровську конференцію, на якій зажадала, щоб держава схаменулася, навіть опам’яталася від страхітливого «сну» і згадала про свою відповідальність за те, що відбувається в її королівстві. Цитуємо доповідь, з якою виступив на конференції А. Пожидаєв: «Держава фактично самоусунулася від впливу на недержавний сектор гірничо-металургійного комплексу, який, як визнав на нашому з’їзді сам Президент Леонід Кучма, «колосально важливий для економіки України». ЦК профспілки переконаний, що збереження наявного становища недопустиме, бо загрожує самому існуванню галузі, а отже, і інтересам держави та національної безпеки». І далі: «ЦК профспілки твердо переконаний і в тому, що доки наша політична еліта не навчиться відрізняти ліберальну економіку від соціально орієнтованої, доки не почне національні інтереси ставити вище від кланових, до тих пір вона буде щиро дивуватися з невдач своїх «реформ».

То суть «непорозумінь» щодо економічного експерименту ось до чого зводиться. Його профспілка і за експеримент не сприймала. А сприймала за елементарно зрозумілі і нормальні умови, в яких і мають працювати українські товаровиробники. Отож не лише металурги, а й всі інші, і насамперед суміжні, котрі споживають чи переробляють металопродукцію. До такого висновку дійшла, до речі, і Рахункова палата Верховної Ради. «Тому ми неодноразово пропонували і наполягали, —зазначив на останній конференції профспілки металургів та гірників Анатолій Пожидаєв, — щоб нормативна база експерименту дістала своє втілення у Податковому кодексі України...». Була поширена, іншими словами, на всю економіку держави.

Чому експеримент натомість за першої слушної нагоди швиденько скасували-відмінили?

Чи не тому, що дев’ять з кожних десяти металургійних підприємств давно приватизовані, і вісім з кожних десяти тепер ще й належать винятково офшорним компаніям? Точніше кажучи, обіцяних ефективних власників, на яких треба було ледве не молитися, приватизація по-українськи нашим металургійним заводам та комбінатам насправді не забезпечила. До того ж не лише вторинний перерозподіл активів обернувся тим, що на Петровку чи Дзержинку повернувся воістину потворний капіталізм. Який зовсім не переймається відтворенням виробництва, а спішить, аж спотикається і хекає, взяти з нього, поки воно є, все, що можна. Вичавити до останньої краплини, в тому числі й з людей. Неймовірно, але держава й сама потурбувалася, щоб таких «капіталістів» розплодилося рівно стільки, скільки їм самим потрібно. Передала металургійні підприємства — корпоративні права на ті пакети акцій, які залишаються в її власності — в так зване тимчасове управління різним банківсько-комерційним структурам. Передала і вмила руки. Різним — але обмеженій кількості. Отак і всі внутрігалузеві товарні ринки, пов’язані з вугіллям, коксом та рудою, й усі ринки збуту готової продукції опинилися під контролем «вибраного» кола ділків-монополістів. Котрі і нині правлять бал, як їм заманеться. Розпоряджаються галуззю, як вважають за потрібне, а відповідальності, як і держава, не несуть жодної. Профспілка вже не сумнівається, що фактично в чорній металургії відверто і неприховано господарюють носії тіньової економіки, а хто крайній тут — і не питай. В стратегічно значимій галузі трудові колективи досі й не знають, хто володіє їхніми заводами і комбінатами. Це — як державна таємниця. Дивно, мабуть, про це навіть читати, але насправді так воно і є. На тому самому з’їзді металургів, який нинішнім літом скликався на вимогу профспілки, Президент Леонід Кучма погоджувався, що «в Україні мають знати власників підприємств в обличчя», одначе з-поміж металургів досі своїх так ніхто й не бачив.

І от за десять місяців після експерименту чорна металургія до бюджетів та Пенсійного фонду разом спромоглася переказати лише 300 мільйонів гривень. Гаразд, то клопіт винятково Кабміну, чим він уже платитиме працівникам бюджетної сфери та пенсіонерам. Профспілку хвилює інше: якщо опора офшорних компаній на геть дешеву в Україні робочу силу їх цілком влаштовує, то металургів — ні в якому разі. Середня заробітна плата в галузі становить нині 690 гривень. Скажете, що й непогано. Що середня є середня, а робітники провідних спеціальностей вочевидь одержують і більше. Одержують. До тисячі на окремих заводах...

Та тільки це хай втішає винятково тих, хто за велике досягнення видає мінімальну зарплату в розмірі 237 гривень на місяць. Бо коли в собівартості продукції заробітна платня становить лише 4—6 відсотків (а в металургів так і є), це вже економіка, котра не тільки з ринковою, а й з будь-якою спільного нічого не має —ось у чому річ. ЦК профспілки разом з Харківським інститутом праці і соціально-економічних досліджень, врахувавши та зваживши всі необхідні нюанси проблеми, визначили, що робітник середньої кваліфікації, зайнятий в гарячому цеху галузі, одержувати нині має 2080 гривень. Отож висококваліфікований горновий доменної печі, сталевар або прокатник і всі три тисячі та більше.

Але й це буде тільки його «прожитковий мінімум» у межах «споживчого кошика». Бо профспілка вважає, що, нараховуючи платню, роботодавець мусить не забувати ще й іншого: якщо він відмовився від утримання соціальної сфери у вигляді лікарень, профілакторіїв, пансіонатів, баз відпочинку тощо, то компенсувати людям ці втрати — його святий обов’язок. Це так і відбувається, до речі, в усьому цивілізованому світі. То 18 доларів, які в США та Німеччині, а 22 — в Японії металурги заробляють за годину (отож за півтори-дві робочі зміни стільки, скільки наші за весь місяць) — це аж ніяка не фантастика. Це елементарна потреба.

У профспілки своє бачення. Бо хто б про що не гомонів, вона — про економічний експеримент. Але не як про експеримент, а як про найприйнятніший для нас варіант ринкових перетворень. І проводить паралель: зовсім недавно наш Президент, розгнівавшись, що малий та середній бізнес застряг, а середнього класу досі не видно і не чути, виніс догани «губернаторам» і звинуватив в усьому місцеву бюрократично-чиновницьку братію. Не перечимо, що й справедливо. Але якщо шановного Президента колись обурить і потворність «національних особливостей «ринково-капіталістичної економіки на прикладі чорної металургії, яка також не перетворює нашого кадрового робітника в представника, як на Заході, середнього класу, то йому винних на місцях шукати уже не доведеться. Вони поряд з ним. У Кабміні і його адміністрації, в олігархічній частині парламентської більшості...

Тут наразі перефразовувати капітана Жиглова з відомої кінострічки «Місце зустрічі змінити не можна». Він, нагадаємо, говорив, що правопорядок у державі визначається не кількістю злодіїв, а умінням правоохоронців їх вчасно знешкоджувати. Отак і ситуація в державі залежить не від надмірності викривлень на користь окремих кланів, а від здатності держави боляче наступати їм на хвіст. Не випадково звернення профспілкової конференції, яке вона адресувала у всі вищі ешелони української влади, попереджає, що наслідки від нерегульованої, безсистемної та часом умисне безконтрольної приватизації уже переповнюють чашу терпіння трудового народу і загрожують суспільству загалом. Прорахунки та деформації необхідно негайно виправляти. А тому пора чимшвидше приймати закон про реприватизацію майна та пакетів акцій. І раз та назавжди відмовитися від помилкової догми про обов’язковість стовідсоткової приватизації стратегічно важливих підприємств та галузей. Мало того, заборонити офшорним компаніям володіти майном та корпоративними правами стратегічно важливих потужностей. І не в далекій перспективі, а буквально з першого січня цього року. І це вже не порада, а вимога профспілки металургів та гірників. Вона ще й домагається ключовою метою приватизації в Україні визначити створення оптимально збалансованих та ефективно працюючих недержавного і державного секторів економіки, співвідношення яких розважливий та здоровий глузд завжди підкаже, коли думати про країну і народ. А ще наполягає запроваджувати інститут «золотої акції», котрий завжди допоможе державі відновити свій вплив там, де страждають люди. І створювати «народні підприємства», які зовсім не суперечать ринковій економіці, а особливо нашим традиціям.

Погодьтеся, і пропозиції, і вимоги — резонні. Просто дивуватися залишається, чому про них досі в нас і заїкатися боялися?

 

Дніпропетровськ.