Обабіч лісової дороги одинокий чоловік мерзне-голосує. Я їхав «Таврією» сам і тому натиснув на гальма: гріх не підвести натрудженого сільчанина, який вирушив кудись у справах.
— Сідайте, будь ласка.
За хвилину вже жалкував, що пожалів попутника. Від перших його щиросердно сказаних слів мурашки пробігли по тілу:
— Я оце з Корестеня, з колонії. Дали 5 гривень 74 копійки на проїзд. Так з Житомирської області за них лише до Києва дістався...
«Ну і діла, — подумки вилаяв себе за безпечність,—тепер не знати, що від цього типа чекати в дорозі. Треба мені таке нещастя». Попереду — лісові масиви, майже немає на трасі транспорту. І я один на один з людиною, яку життя, схоже, викинуло на узбіччя: на обличчі шрам, шкіра якась вигоріла, вигрубіла. Не збагнеш, якого віку. Простенька, благенька, з чужого плеча курточка.
— Я нікого не вбивав, — наче відчув мої невеселі думки незнайомець і винувато виправдався щербатими зубами: — Вкрав хомута на фермі. Три роки і три місяці суворого режиму дали!
— Щось багато, — зауважив я. — За таке стільки не дають.
— Ваша правда,— згодився він.
— Мабуть, уже перед цим сиділи?
— Та було... У 1990 році по п’янці «позичив» чужого мотоцикла. Дали умовний строк. А у 1996 році за крадіжку курки перший строк відбув.
Розговорилися. Рецидивіст повертався у с. Чорнотичі Сосницького району «на перекладних»: 150 кілометрів від Києва до Чернігова, а з останнього до свого села майже така сама відстань. Я здивувався, що якраз у Новоріччя 2003 року в Олександра Грищенка 40-літній ювілей, бо він далеко старший на вигляд. Видно, що перед колонією добре випивав. Через те й відсидів чимало років за гратами.
— Удома чекає хто?
— Дружина і двоє діток. Вони у її батьків зараз.
— Що робитимете?
— Хату треба відремонтувати, бо стояла пусткою —вікна, кажуть, побили...
— Знову почнете випивати?
— Та ні, вже переконався: горілка до добра не доведе. Брата вона в могилу звела.
— У Чорнотичах для вас після колонії навряд чи знайдеться яка робота.
— Для мене? Та я ж тракторист. У лісництво можу піти.
— Ой, не вірю, навряд чи вас там чекають...
— Та людям і дрова можу рубати. Якось зароблятиму.
Подальший мій маршрут пролягав в інше місце, і я висадив на роздоріжжі чоловіка, побажавши йому все почати по-новому, аби вже ніколи не мати справи з правосуддям. Він знову став на трасу голосувати.
Через кілька днів я проїжджав Чорнотичі і вирішив поцікавитися буттям мого мимовільного попутника. Хотілося переговорити з його дружиною, дітьми, поцікавитися, як зустріли батька і чоловіка, що вирішили робити далі, чи зустрічатимуть у злагоді Різдво. На мене чекала несподівана новина. А напередодні ще важча — О. Грищенка. Як з’ясувалося, дружина Олександра Катерина, поки чоловік відбував термін ув’язнення, зовсім недавно зійшлася з іншим парубком і перебралася з дітьми жити до нього в сусіднє село...
Отакі, як мовиться, невеселі житейські хомути перед Новим роком.
Утім, на Різдво трапляються таки дива...
Чернігів.
