На околиці Чигирина, де ледь не під кожним тином лежить купа соломи чи дров, ця садиба відразу впадає в око. Ошатний будинок, чепурне подвір’я. «Європлиткою» вимощений не тільки двір, а й виїзд за ворітьми. Під розлогим горіхом — дитячий майданчик з акуратно складеними іграшками. На городі, замість картоплиння, — зелений газон і кущі троянд. «Хто ж це так порядкує — не «по-нашому?» — запитала столітнього діда, що порався на своєму обійсті. «То німець, — з повагою відповів дід.— Зять Федора Радченка».
Історія зустрічі Тані Радченко з Мартіном Ліссе схожа на сотні інших. Коли наші дівчата їдуть за кордон на заробітки і знайомляться там з іноземцями. Однак далі — усе нетипове.
Три роки знадобилося закоханому німецькому підприємцю, щоб підкорити серце гордої Тетяни. І вже коли щасливий наречений готувався до весілля, дівчина раптом заявила, що у Німеччині, навіть у розкішному маєтку Мартіна, вона жити не буде. Бо і яблуні, і вишні у саду Ліссе «зовсім не такі, як у її Чигирині». Сказала, зібрала речі і поїхала.
Тетянині батьки, Ганна Олександрівна та Федір Федосійович, з полегшенням зітхнули. Нарешті, гадали, знадобиться доньчин диплом бухгалтера-економіста, і вона працюватиме дома. Яке ж було їхнє здивування, коли услід за Тетяною приїхав до їхньої оселі поважний німець... «Наша донька з дитинства мала рішучий, незалежний характер, — розповіла під час зустрічі Ганна Олександрівна. — І коли з’явився у нас Мартін, тоді лише ми дізналися, що він уже три роки, як до неї сватався...»
Цього разу Мартін Ліссе не відступив. І не поїхав з Чигирина доти, доки Тетяна не стала його дружиною. Відразу потому купив у Чигирині будинок і почав облаштовувати його на європейський лад. Зробив автономне тепло- і водопостачання, сяючу ванну кімнату, придбав найновішу побутову техніку, м’які меблі, модні килими...
Коли народилася Отілі — тато з мамою займалися вже не тільки своєю садибою, а й власною справою. Доводилося час від часу їздити до Дортмунда, адже там у Мартіна також бізнес.
У Чигирині він спочатку відкрив магазин і невеликий бар. Згодом побудував затишну кав’ярню і дав їй ім’я «Ерда». Саме так називається його мала батьківщина у Німеччині. Через деякий час Мартін з Танею стали власниками міні-пекарні. До родинного бізнесу довелося залучити й батьків. Мартін купив автомобіля, і Федір Федосійович, професійний водій, сів за кермо. Ганна Олександрівна, чудова господиня, почала порядкувати на пекарні. Пироги, випечені по-домашньому на «німецькій фірмі», вмить розкуповують у містечку.
У світлій, привітній оселі Тані та Мартіна ми побували разом з Ангелікою Мозіх, лікарем з Німеччини, котра приїжджала до Чигирина з благодійницькою місією. Шестирічна білява красуня Отілі до тата говорила німецькою, а до мами українською мовами. Саме нагодилися до доньки й батьки, і відразу на столі з’явилися шинка, сало, голубці, пироги, квашена капуста, огірки, помідори. І, звичайно, українська з перцем...
Нас з Ангелікою дуже цікавило, чи почувається Мартін «чигиринським козаком». І взагалі, як йому ведеться у невеликому українському містечку... Чи не нудиться тут за рідними місцями? На що Мартін посміхнувся і лаконічно відповів: «У Німеччині я нудьгую за Україною, а в Україні — за Німеччиною». І додав, що Тетянині співвітчизники подобаються йому працелюбністю, співучістю, однак аби ще виховали вони у собі дисциплінованість... І до землі своєї, найкращої у світі, щоб ставилися справді по-господарськи. Коли так буде — Україна не матиме собі рівних у Європі.
...Ми їхали автомобілем Мартіна по Чигирину, він, за німецькою звичкою, кермував і час від часу пив пиво з маленької жерстяної «баварської» банки. Чигиринські міліціонери не зупиняли водія. Бо всі добре знали Мартіна Ліссе. Як і німецькі правила дорожнього руху, якими не забороняється спожити двісті-триста грамів слабоалкогольного напою. Чигиринського німця поважали і дозволяли йому «жити по-європейськи».
Черкаська область.
