Наукове осмислення реформ

Для вступу країни до ЄС потрібно виконати три головні умови, а саме досягнути європейського рівня:

розвитку демократії та громадянського суспільства;

технологій та продуктивності праці;

добробуту та стандарту життя.

Проміжними умовами є гармонізація законодавства, вступ до МВФ, СОТ, НАТО та інші політичні й організаційні умови.

Виконання проміжних умов є лише необхідною, але геть недостатньою умовою вступу до ЄС. Без виконання одночасно всіх трьох умов ніяка країна не може бути прийнята до ЄС.

На сьогоднішній день в Україні реформи не наближаються до європейських критеріїв розвитку, а дуже стрімко віддаляються від них.

Розглянемо більш ретельно стан із вказаними критеріями вступу до ЄС в Україні.

Замість демократичного розвитку посилюється авторитарний відкат. Замість становлення правової держави іде нехтування багатьох положень Конституції, законів, починаючи із Президента і закінчуючи найнижчим чиновником у вертикалі адміністрації Президента. Адмінресурс живе не за законами, а за вказівками.

Замість розбудови громадянського суспільства іде розбудова поліцейської держави. ЗМІ підпорядковані владі кримінальних олігархів і діють не по совісті, не за сумлінням, а за «темниками». Провладні ЗМІ зомбують народ, не розвивають культуру та духовність, а залякують усіх, хто не з владою.

У гуманітарній сфері заохочується не об’єктивність, а конформізм (обслуговування влади).

Щодо розвитку технологій, то розвинені країни роблять ставку на наукоємні технології.

Сьогоднішній світовий порядок визначається не протистоянням ідеологій, а володінням технологіями. Так, продаж США нових технологій становить 700 млрд. дол. у рік, у Німеччині — 500, Японії — 400.

Якщо в Китаї затрати на розвиток інформатики становили в 1997 р. 25 млрд. дол., то в 2002 р. — вже 71 млрд. дол. (тобто вдвічі більше, ніж весь ВВП України), а в Україні майже 5 млн. дол., тобто в 14000 разів менше, і це незважаючи на те, що Україна першою в світі ще в довоєнний період виготовила електронно-обчислювальну машину (академік Лебедєв, Київ) і створила найпотужнішу в світі школу кібернетики на чолі з академіком Глушковим.

Цю тенденцію руху України не в той бік відображають і макроекономічні показники: за роки реформ Україна втратила економічного потенціалу майже в 2 рази більше, ніж за роки другої світової війни (відповідно 75,2% і 40%). Машинобудування скоротилось у 3 рази, легка промисловість — у 8 разів, а електронна галузь — мозок промисловості — більш як у 100 разів.

Якщо в 1991 році частка металургії у ВВП України становила 25,6 %, то у 2000-му — вже 59% , якщо в 1991 році енергоємність виробництва становила 0,8 кг умовного палива на 1 долар ВВП, то в 2000-му — вже 2 кг, тоді як в ЄС — лише 0,2 кг, тобто в 10 разів менше.

За умови, якщо цей показник не зміниться, Україну ніколи не приймуть до ЄС.

Високий європейський стандарт технологій неможливий без пріоритетного фінансування науки. Може, тут Україна зробила прорив? Ба, ні. Судіть самі. Бюджетні витрати на науку за останніх 10 років зменшилися більш як у 30 разів і не піднімались вище 0,4% ВВП, 2002 р. — 0,28%, тоді як у США — 3,8%, Німеччині —3,5%, Росії — 2,5% до їх ВВП, який до того ж в десятки, а той в сотні разів більший за наш. Інноваційний розвиток економіки становить більш як 1% ВВП. При цьому ще й структура нашої науки є збоченою — такою, що не відповідає умовам ринкової конкуренції.

В розвинених країнах 10% витрат на науку іде на фундаментальні дослідження, 40—60% — на конструкторсько-технологічні розробки, а 30—50% — на впровадження у виробництво й закріплення товару на ринку (дизайн, реклама, маркетинг тощо), а в Україні витрати на наукову діяльність розподіляються таким чином:

60% — науково-дослідні інститути, що займаються фундаментальними дослідженнями;

15-20% — конструкторсько-технологічні розробки;

5-10% — підприємства, що випускають дослідні зразки;

решта, майже 10%, на впровадження у виробництво й просування товарів на ринок.

Так фінансуючи науку за структурою й за обсягами, ми змушуємо її працювати на іноземні фірми. Не випадково лише 4% нашого виробництва має науковий супровід — використовуються досягнення вітчизняної науки.

Як видно із викладеного, псевдореформатори заклали в Україні структуру знищення конкурентоспроможності нашого виробництва та умови для деградації суспільства.

В Україні сьогодні панують бідність і злиденність. За межею бідності більш як 82% населення. Його чисельність за роки реформ скоротилась на 11 млн. осіб (більш як 4 млн. вмерло, а решта втекло за кордон). Ці втрати сумірні з втратами на війні, а ми чуємо через ЗМІ ідеологічну настанову олігархів: «Лишь бы не было войны».

А з’ясовується, що війна економічна не менш нищівна, ніж пряма агресія. Мало того, вона страшніша, бо зачіпає генофонд нації і нищить його майбутнє.

В цілому за роки реформ в Україні життєвий рівень знизився в 10—12 разів, а в Китаї за роки їх реформ зріс майже в стільки ж разів. Стартувавши в реформи за науково-технологічним розвитком в першій десятці розвинених країн світу, 10 років потому Україна опинилася на 139 місці (всього ООН фіксує 160 країн), в колі «бананових республік», особливо за стандартом життя як показником відношення багатств 10 % найбагатшої частини населення до багатства такої само кількості найбіднішого.

У Європейському союзі це відношення становить (5/7):1, а в Україні — 40:1. Як у «банановій республіці» — народ найбідніший, а олігархи найбагатші. Сьогодні наші відомі олігархи (Ахметов, Медведчук, Суркіс, Пінчук та ін.) потрапляють в першу десятку найбагатших людей Європи.

У монографії, виданій Світовим банком «Якість економічного зростання» (2002 р.), за всіма параметрами якості життя Україна посідає найгірші місця. Рівень ВВП на душу населення в Україні в (2,5 — 8,3 разу) менший, ніж у постсоціалістичних країнах, що їх на Празькому саміті запросили цього року до ЄС.

Постає запитання: з точки зору геоекономіки, такий злиденний рівень життя в Україні — це випадковість чи закономірність? З’ясовуєтсья, що закономірність, бо, як показано в монографії автора «Стратегія розвитку суспільства. Україна і світ (економіка, політологія, соціологія» (2002 р.), визначальними для успіху країни в глобальному світі є не її природно-кліматичні умови, не її природні ресурси, а інтелект нації, талановитий, розумний лідер і сильна держава, що мобілізує, організовує націю на розвиток власного виробництва на основі наукоємних технологій, ставлячи, таким чином, пріоритет національних інтересів вище глобалізації. Як сказав Президент США Буш (старший), «Національні інтереси США — в усьому світі», а в противагу йому Президент України Л. Кучма каже: «Національна ідея в Україні не спрацювала».

Як результат — Україна підпадає під світову статистику, що дає таке співвідношення: у країні, яка експортує в основному сировину чи низького рівня переробки товари та інтелект (як Україна), а завозить до себе готову нукоємну продукцію, має бути зарплата в 20—40 разів менша. Порівняйте, для прикладу, зарплату нашого вчителя (30—50 дол. на місяць) і вчителя в країнах ЄС із зарплатою (1000—2000 дол.) й матимемо вказане співвідношення 1:(20/40).

Це означає, що за рівнем життя і його стандарту Україна вже має статус або колонії, або «бананової республіки». Так що падати Україні далі немає куди, в неї залишається два шляхи: або йти й далі на периферію світового господарства, що неодмінно приведе до геноциду нації та повної втрати державності й перспективи розвитку, або змінити курс реформ на інноваційний розвиток, на розвиток власного наукоємного виробництва й різкого зростання добробуту населення, на досягнення європейського стандарту життя в Україні.

Світова організація торгівлі (СОТ), яка створена в 1994 році на базі ГААТ, це, по суті, нова міжнародна торговельна організація. До цієї організації були залучені насамперед розвинені країни, а потім — країни, що розвиваються, та країни із перехідною економікою.

Домінуючий вплив на політику СОТ мають могутні транснаціональні компанії (ТНК) країн «золотого мільярда». Супердержава США, країни ЄС за останні десятиліття ХХ століття спочатку акумулювали, інтегрували та організовували на науковій основі кадровий, інтелектуальний, науково-технологічний, фінансовий та виробничий потенціал Заходу, а після розвалу СРСР ще більше зміцнили свою могутність та вплив у світі.

Їх стратегічна позиція полягає в рішучому руйнуванні устоїв інших країн, у підпорядкуванні їх своїй політичній волі та економічному впливу через два головні інститути — фінансовий (МВФ) та міжнародну торгівлю (СОТ), з метою формування «зеленої вулиці» для вільного руху міжнародного капіталу та товарів транснаціональних корпорацій. Перед таким зухвалим викликом стоїть сьогодні Україна — політично покорена, фінансово закабалена, економічно розорена, світоглядно спустошена, але з талановитим і працьовитим народом, з ще не до кінця зруйнованим науково-технічним, технологічним потенціалом, із збереженою, поки що, системою освіти, з бездарними та безсовісними керівниками і лідерами владної еліти.

СОТ діє нібито за справедливими принципами:

— торгівля без дискримінації — «правила торгівлі для всіх однакові»;

— недопущення будь-якого протекціонізму, тобто захисту свого ринку та підтримки свого виробника;

— передбачуваний і збільшуваний доступ до ринків;

— чесна конкуренція (для слаборозвинених країн);

— економічний розвиток і реформи.

З більш як 150 країн світу, що входять до СОТ, — три чверті є країнами, що розвиваються і в яких відбуваються ринкові реформи. Правила СОТ формально допускають цим країнам поступки у низці галузей, що узгоджуються в переговорному процесі.

Але, як показано в уже вказаній монографії автора (2001 р.), це лише ілюзія справедливості, а насправді згадані умови СОТ — це пастка, тому що СОТ, по суті, заморожує навічно, або на дуже великий термін, ту структуру виробництва і той стан інноваційного процесу, який має країна на момент вступу до СОТ. Відбувається це через неадекватність умов міжнародної торгівлі СОТ та умов конкурентоспроможності країн у геоекономіці.

СОТ нав’язує слаборозвиненим країнам, і Україні зокрема, умови чесної конкуренції вільного ринку або «ринкового фундаменталізму» (термін Дж. Сороса) ХVІІІ століття. Тим часом ТНК діють не за правилами чесної конкуренції, а за правилами монополістичної конкуренції між фірмами та політичної конкуренції між країнами.

У цьому головний зміст подвійної моралі Заходу, про яку весь час пише академік Ю. Пахомов: «Захід живе за одними правилами, а периферії нав’язує зовсім інші правила». Віце-президент Світового банку, відомий вчений США Дж. Стігліц сказав стосовно «порад» фанатиків монетаризму МВФ: «Якби цим порадам слідували, то не вдалося б досягнути в США значного економічного зростання».

Взагалі, як показано в книзі автора «Макроекономіка перехідного періоду. Український контекст» (1999 р.), розвинені країни в якості базової економічної політики беруть українську інноваційну політику М. Туган-Барановського, яка веде завжди до зростання наукоємного виробництва, а периферії, і Україні зокрема, нав’язують монетаристську політику Фрідмена, що стабілізує грошову одиницю, але завжди веде до рецесії (падіння) будь-якого виробництва.

Потім правила СОТ відстоюють лише однакові умови справедливої торгівлі, але вони не враховують різні умови виробництва, серед яких, при інших рівних умовах, істотне значення мають і природно-кліматичні умови, патріотизм і турбота про власний народ з боку урядів і лідерів країн. Правила СОТ не враховують подвійну мораль Заходу, яка проявляється ще й в тому, що розвинені країни очевидно чи ні, прямо чи опосередковано щодо своїх фірм проводять політику протекціонізму, а стосовно периферії — політику лібералізації й відкритості. Досить вказати на демпінгові процеси щодо продажу українського металу, надумані штучні обмеження продажу українського зерна на ринку країн ЄС тощо.

Або під приводом захисту інтелектуальних технологій і боротьби із піратством зупинити руками українських чиновників виробництво в Україні лазерних компакт-дисків, технологію виробництва яких розробила вперше у світі (70-ті роки ХХ століття) і безкоштовно подарувала її світові саме Україна.

Умови СОТ та МВФ дуже часто змушують президентів і уряди країн периферії (і Україну в тому числі) нехтувати відомими студентам теоремами щодо геоекономіки, зокрема першою теоремою Паретто: «При обмежених ресурсах на земній кулі, якщо якась країна збагачується, то лише за рахунок збідніння інших», теоремою автора про лібералізацію: «Якщо на земній кулі будь-яка країна, а особливо мала, знаходиться у кризі, а в цей час її уряд чи президент проводять політику лібералізації чи вона вступає до СОТ, то своє наукоємне виробництво ця країна не відродить і не розвине навіть теоретично» (див. у книзі «Стратегія розвитку суспільства. Україна і світ». Павловський М. А., 2002 р.).

Потрібно визнати, що західні фахівці чесно вказують на те, що реалізація угод СОТ і в короткотерміновій, і в довгостроковій перспективах вигідна насамперед розвиненим країнам чи країнам, лідери яких здатні приймати політичні рішення самостійно і опиратися на рекомендації науки (Китай та ін.). Наведено деякі цифрові дані із книги «Глобалізація і безпека розвитку» (за редакцією Білоруса О. Г., 2001 р.)