В історію становлення і розвитку підприємства, на міг погляд, грандіозний внесок зробив покійний Микола Євгенович Петраш, котрий керував заводом протягом 28 років. Ця людина, яка мала незвичайний інтелект і талант спілкування, зуміла створити на підприємстві такий психологічний комфорт, що люди з радістю йшли на роботу, хотіли працювати один краще від одного, оскільки працю кожного було видно, вона цінилася і шанувалася. Для трансформаторників завод ставав часткою долі, а з цих тисяч доль формувалася слава підприємства і його, як керівника.
Дбаючи про майбутнє підприємства, Микола Євгенович ретельно готував кадровий резерв. Одного разу був присутній при розмові, коли генеральний казав своєму заступнику:
— Керівник мусить мати не тільки високу фахову підготовку, прожити життя не тільки так, щоб на землі лишився слід, а й намагатися сіяти в колективі зерна добра і людяності. Бо тільки добро може породити добро.
Тим заступником був нинішній голова правління ВАТ «Укрелектроапарат» Михайло Іванович КирпиЧенко. Людині, котра виросла у працьовитій селянській родині, для якої завод став другою домівкою (один заводський запис у трудовій книжці), настанова Петраша лягла у благодатний грунт. Михайло Іванович ішов з любов’ю до людей, а вони відповідали взаємністю. Тому і не було випадковістю, що у листопаді 1997 року акціонери ВАТ «Укрелектроапарат» 99,8 відсотками від присутніх обрали Кирпиченка головою правління і генеральним директором. З цього приводу у книзі «ВАТ «Укрелектроапарат». Люди, роки, життя» сказано так:
«Чи випадково в такий нелегкий період економічних негараздів працівники обрали своїм керманичем Михайла Івановича?
Відповідь однозначна: ні, не випадково!
По-перше, він з людьми працював, вчився у них і вчив їх. Він заслужив своєю чесною працею шану і повагу в колективі. Недарма його обрали депутатом міської ради народних депутатів у 1984—1988 рр.
По-друге, яку б роботу не доручали йому на заводі, він її виконував бездоганно, за що отримав урядову нагороду в 1986 році — орден «Знак Пошани». У 2000 році Михайлу Івановичу присвоєно звання «Заслужений машинобудівник України» і він став «Людиною року Хмельниччини».
По-третє, він не лише генеральний директор, він —кваліфікований економіст, комерсант, підприємець, ділова людина, яка не обходить стороною заводчан і керівників, а прислухається до їх порад і побажань, які вдумливо аналізує, а потім, не поспішаючи, робить висновки.
Михайло Іванович пам’ятає істину: поважай людей, і вони поважатимуть тебе.
По-четверте, він невтомний у роботі, не рахується з часом, а коли виникає потреба, працює і у вихідні дні. І це запозичує у нього його команда та рядові працівники. Словом, він сам не сидить і не залишає у спокої керівників усіх ланок. Він — суворий, принциповий, вимогливий, але разом з тим і доброзичливий керівник, що турбується про життя і побут своїх заводчан, ветеранів та пенсіонерів.»
Оце майже і все, що сказано у книзі обсягом у 300 сторінок. Усе інше — про виробництво, конкретних людей праці, які вчора і сьогодні творили і творять достойні показники великій трудовій сім’ї. Хоча чеснот і добрих справ за п’ять років керівництва підприємством може набратися і на окрему книжку. У виробничій діяльності — як вдалося підвищити продуктивність праці на 300 відсотків, у фізкультурно-масовій роботі — завдяки чому досягли найкращих в області результатів, у культурі виробництва — взяти планку європейського рівня, у меценатстві — стати найщедрішим керівником тощо. А скільки зусиль потребує «посада» голови комісії обласної ради з питань промисловості (крім добросовісного виконання обіцянок своїм виборцям)!
Усе це загалом можна укласти в термін «активна життєва позиція». Саме зважаючи на всі ці аспекти, оргкомітет конкурсу редакції газети «Голос України» «10 лідерів 10-річчя на Хмельниччині» визнав Михайла Івановича Кирпиченка кращим промисловцем краю з врученням «Золотого диплома» і журналістського «Золотого пера». На врученні відзнаки було сказано: це герой нашого часу. Тільки без орденської планки. Та це все ще попереду. І хай Бог дасть, щоб прогноз збувся.
