Певне, ця теза спадала на думку не одному хмельничанину, котрий дивився звіт по місцевому телебаченню про відзначення 45-річчя від дня початку спорудження ХЗТП — Хмельницького заводу трансформаторних підстанцій. Урочистості відбувалися не у концертних залах чи шикарних ресторанах, як часто буває у таких випадках. Свято проходило винятково на заводі, щоб кожен трудівник був його безпосереднім учасником. І, хоч як дивно, у веселих хороводах брав участь і київський інвестор підприємства, колишній віце-прем’єр і нинішній голова наглядової ради Анатолій ГолубЧенко. Він не грав «на публіку», він щиро радів успіхам підприємства, у здобутки якого і сам докладав чимало зусиль. І він теж, як і Кирпиченко, бажає хмельничанам кращих завтрашніх днів. І не тільки на словах у вузьких аудиторіях чи у промовах з трибун. Навпаки, ще напередодні святкування ювілею підприємства голова наглядової ради пан Голубченко виділив 340 тисяч гривень міському тролейбусному управлінню для прокладення лінії у найвіддаленіший і малодоступний мікрорайон міста, де також мешкають сім’ї трансформаторників. І перший тролейбус таки пішов напередодні ювілею. А ще були асигнування на тролейбусну лінію у Дубово, на потреби лікарень, шкіл, дошкільних установ і будинків престарілих. Одне слово, Анатолій Голубченко міг із чистою совістю йти до простих людей.

Як і весь завод зібрався з чистою совістю на своє свято, бо кожна людина — то золота літера в історії підприємства. Ледачі і рвачі тут не залишилися. Сьогодні у заводській обоймі — люди високого класу професіоналізму, котрі здатні працювати за колишніх трьох. Тут залишилися люди, для яких завод — друге «я», які пишаються своїм підприємством, а підприємство пишається ними. Серед таких Петро Похитун, Ганна Болдінська, Броніслав Вальков, Олександр Остапчук, Катерина Нікітюк, Петро Байталоха, Анатолій Тарасішин, Ігор Гур’євський, Валентин Фурик та сотні інших славних людей.
Завдяки цій дружній сім’ї продукцію ВАТ «Укрелектроапарат» знають у тридцяти країнах світу, в тому числі й у країнах «великої сімки». Та чи не найголовніше як для держави — трансформаторники регулярно отримують зарплату, справно сплачують усі податки до бюджету і помагають ще й бідним, малозабезпеченим, дитячим та лікарським установам. Можливо, саме цей останній момент і викликає серед подолян найбільшу шану і повагу до колективу.