Олег ГАВРИШ, представник в Україні інформаційно-аналітичної групи «Навтогазова вертикаль», аналітик консалтингової компанії «FKG Ukraіne», член Народно-демократичної партії України з 1997 року:

— Українська нафтопереробна галузь має значний потенціал інвестиційної привабливості. База з переробки нафти і виробництва нафтопродуктів складається з 6 нафтопереробних підприємств загальною потужністю 52,4 млн. тонн. Цікавими для інвесторів в Україні є всі шість НПЗ. При цьому кожний завод має свою специфіку. Так, приміром, Кременчуцький НПЗ має не лише високу глибину переробки нафти, а й цех із виробництва мастил, будучи єдиним виробником базових мастил в Україні. Лисичанський, найсучасніший із українських НПЗ, має установку з виробництва етилену. Одеський, Херсонський та Надвірнянський НПЗ вирізняються вигідним місцем розташування, що дає змогу експортувати отримані нафтопродукти.

За всіх цих плюсів тривалий час усі зазначені заводи простоювали, переробка нафти на них не могла забезпечити й 40% внутрішнього споживання. 1999 року загальна кількість днів простою НПЗ становила 640 (див. табл. 1). Зокрема, простої ВАТ «ЛИНОС» становили 326 днів, ВАТ «Херсоннафтопереробка» — 164 дні. Ситуація кардинально змінилася після приходу в Україну іноземних інвесторів. Наприклад, контрольний пакет акцій ВАТ «ЛИНОС» придбала компанія «ТНК-Україна», ВАТ «ЛУКОЙЛ—Одеський НПЗ» — компанії «ЛУКОЙЛ-Україна», а «Херсоннафтопереробки» — російська компанія ВАТ «Група «Альянс». Як вважають у консалтинговій компанії UPECO, «з приходом нових власників на НПЗ заводи набули ритмічності в роботі, поставки нафти стали здійснюватися регулярно, що послужило стабілізуючим фактором». Утім, і без якихось оцінок збоку будь-якому експертові  видно, що ситуація різко змінилася на краще. Для того, щоб це оцінити, досить звернутися до техніко-економічних показників роботи українських НПЗ у 1999-му та за 10 місяців 2002 року: у півтора разу зросло завантаження виробничих потужностей, майже втричі зменшилася кількість днів простою, у півтора разу стало більше вироблятися бензину та дизпалива. У цьому зв’язку висловлювання деяких політиків про необхідність реприватизації НПЗ здаються не просто популістськими, а й такими, що спрямовані на знищення галузі, підрив економічної безпеки держави та руйнацію наявної інфраструктури виробництва нафтопродуктів.

Коментар Михайла ЧЕЧЕТОВА, першого заступника Голови Фонду держмайна України:

— Реприватизація НПЗ — це чистої води політичне гасло, яке до об’єктивної економіки не має жодного стосунку. Ми контролюємо виконання умов приватизації НПЗ. Якщо хтось не виконує своїх інвестиційних зобов’язань, ми просто через суд розриваємо договори, але в політику ми не граємо. Фонд працює за правилами, встановленими Верховною Радою, а оцінки їм ми не даємо. Ми відстежуємо роботу приватизованих підприємств, якщо по них є запитання, розриваємо договори, реприватизуємо, забираємо в державну власність та проводимо повторну приватизацію і знаходимо нового, ефективнішого власника. Цей процес законодавчо відрегульований. Зокрема, стосовно «ЛИНОСу» ми не маємо жодних претензій. Якби ще впродовж кількох років «ЛИНОС» було б не продано, то нині тому, хто захотів би його придбати, довелося б ще й доплачувати, бо НПЗ без нафти — це купа ржавіючого металу. Тому нам потрібен не кредитор, який би порізав завод на метал, а покупець, котрий зміг би постачати нафту та забезпечити нафтопереробку. В договорі купівлі-продажу записано: мало того, що інвестор має заплатити кошти в бюджет, він ще й зобов’язаний щонайменше забезпечити постачання 4 млн. тонн нафти на «ЛИНОС» щороку, причому збільшуючи в наступні роки цей обсяг. Ми жорстко відстежуємо роботу на «ЛИНОСі», куди щорік поставляють понад 4 млн. тонн нафти. НПЗ працює, люди отримують зарплату, сплачуються податки. Важливо, що колектив з оптимізмом дивиться в завтрашній день. Ми реанімували завод, а нас намагаються звинуватити в тому, що ФДМУ не дав можливості збанкротувати підприємство, попросту його похоронити. І якщо хтось каже, що «ЛИНОС» — це негатив приватизації, то ми вважаємо, що це показовий конкурс, який справді демонструє досягнення головної мети приватизації: не отримання грошей будь-якою ціною до бюджету, щоб потім їх проїсти, кинувши підприємство на загибель, а забезпечення довготермінової перспективи розвитку підприємства, підвищення його ефективності та конкурентоспроможності.