Упродовж тривалого часу я листувався з невісткою відомого українського поета-невільника Павла Грабовського. Про свого чоловіка Бориса вона писала мені, що він був ученим-винахідником, мав патенти більш як на 50 відкриттів. Але майже жодного разу не скористався грошовими винагородами. Річ у тім, що Борис Павлович випереджав тодішні можливості промисловості. Його винаходи тривалий час не впроваджувалися, а згодом їх привласнювали за кордоном, і вчений втрачав право на матеріальну винагороду. У листі до мене Л. Грабовська підкреслювала: «Жили ми матеріально скрутно, та Борис Павлович ніколи не дозволив би собі стати в позу прохача. Він невтомно трудився. А жебрацтво ненавидів й засуджував...»
Нині, на жаль, процвітає винахідництво на грунті жебрацтва. Та таке хитромудре, що хоч теж патенти на нього видавай.
Якось спостерігав за тим, хто і як експлуатує чуйність добросердих людей. У Львові цих «винахідників» вдосталь: на вокзалах і ринках, у під’їздах і переходах, особливо — у громадському транспорті. Фантазери! Актори! То сльозу пустять, то голос зроблять жалібним, то акцентують увагу на своїх фізичних вадах. А які розповідають історії! Як потерпіли від пожежі й повені, просять грошенят на термінову операцію. Переконують, що втратили тата й маму, і без годувальників залишилося «надцятеро» голодних, голих і босих діток.
Часто-густо жебраки забріхуються. Певно, склероз. У трамваях № 3 і № 5 не раз помічав одного дідуся. Час від часу він корегував свій репертуар. Спочатку гнусавим голосом благав: «Дайте хлібця чи на хліб! Я опинився у психлікарні, а там погано годують». Згодом він змінив платівку: «Допоможіть, люди добрі, бо маю злу жінку, і вона вигнала мене з дому». Проте незабаром дідусь відкинув і цю версію. Востаннє я чув від нього таке: «Маю тяжкохвору дружину, прикуту до ліжка, хочу її врятувати. Не пожалійте кілька копійок для доброї жінки!»
Дещо з жебрацького репертуару вражає. Певну новизну вніс у трамвайні будні один чоловік у зім’ятому капелюсі, давно не голений, але при краватці й з усмішкою колишнього інтелігента. Коли трамвай рушив вулицею Княгині Ольги, він, наче маестро на великій сцені, бадьоро оголосив: «Панове! Моя культурницька акція «Караоке у трамваї» триває! Свій виступ я присвячую пам’яті славного композитора Ігоря Білозіра». Зняв капелюха, виставив перед собою і поволі пішов між рядами, вичавлюючи з себе пропитим, хрипким голосом слова пісні. Він безсоромно спекулював на доброму імені Ігоря Білозіра, котрого я знав як горду людину! На словах: «Може, далеко від дому крила зів’януть мої...» пасажири лізли до кишень за гаманцями. А я наприкінці того дня помітив, як знайомий зім’ятий капелюх майнув за вікном однієї з львівських кнайп. «Артист» відпочивав.
Раніше я й сам тримав у кишені кілька монеток на випадок зустрічі з такими бідаками. Та згодом розхотілося сприяти їхньому творчому запалу. Онук Антон, мабуть, вирішив, що дід став скнарою, і одного разу, коли я знову нічого не поклав у чужу руку, так зиркнув на мене, що замислив я дати онукові урок...
Експеримент почався в центрі Львова. Ми побачили кволеньку й мовчазну бабусю, якій просто не можна було не поспівчувати. Я всунув Антонові в руку монетку і підштовхнув у спину, мовляв, неси. Зробив він це із задоволенням: допоміг людині! Так онук подавав ще три-чотири рази різним жебракам. І вже у ньому визрів азарт «мецената», аж запас монет у моїй кишені вичерпався. Та він більше і не знадобився. Урок обірвався. Просто на тротуарі перед нами сидів молодий чоловік, тримаючи на колінах дівчинку. Перед ними лежала кепка. Я, було, поліз у кишеню (а раптом є ще монетка?), але до «вусатого няня» наблизилася ще одна дівчинка, тримаючи в руках три пачки смачного і дорогого морозива «Каштан». Раніше я вже бачив це дівча на одній із вулиць, коли воно просило «на хліб».
Мій онук Антон також полюбляє «Каштан». Та цього разу на морозиво у мене грошей не вистачило. А тут на його очах, що досі переповнювалися співчуттям, жебраки ласували ним! Щось в Антона загальмувалося. Якщо досі щебетав, щось розповідав, то далі крокував поруч мовчки. Може, подумки він докоряв надто ласим жебракам, а може, й засуджував мене: «Ото маю дідуся: навіть жебраки дозволяють собі витратитися на «Каштан», а він мені морозива не купив».
...Незабаром ми з дружиною їхали електричкою до Золочева. На одній із станцій до вагона увійшло три дівчинки. Розповіли про гірке сирітство, жалібно заспівали. Задзвеніли монети. Дали і ми грошей. Сходили на перон у Золочеві. Перед нами зіскочили «сестрички». Кожна тримала по морозиву і весело реготала. А мені остаточно розхотілося співчутливо дивитися на простягнуті руки.
Василь МАРТИНОВ, член Національної спілки письменників України.
Львів.
