«Вундеркінди»

Спорожніла шкільна роздягальня. Вчителі збиралися йти додому. Аж тут з напівтемного коридору долинули жалісні звуки. Так скиглить покинуте собача. Притулившися до підвіконня, плакала першокласниця. Вивели її на білий світ. Дві кіски стирчать у різні боки, величезні блакитні очі, обличчя в сльозах.

— Ганнуся Панфілова, — впізнала свою ученицю вчителька першого «А». — Що трапилося?

Мовчить, плаче.

— Чому ти не йдеш додому? — обступили дівчинку педагоги.

— Боюся, мене битимуть, як сидорову козу. Краще я тут помру...

— За що тебе битимуть?! — жахнулися дорослі.

— Я мамині гроші загубила. Хотіла купити в буфеті пиріжки і взяла у мами в шафі гроші. А в школі загубила.

— А скільки ти взяла?

— Один папірець, там іншого не було. П’ять і нуль.

— П’ятдесят гривень!!! — жахнулися вчительки.

Ганнусю почали втішати, заспокоювати, мовляв, треба чесно про все розповісти мамі. Дівчинка ще більше заплакала. Вчителька першого «А» запропонувала малій, що сама піде з нею додому і все пояснить батькам.

— Ви підете, а вона мене битиме, як сидорову козу, — заперечила Ганнуся. — Я можу штанці зняти і показати, як мене б’ють...

Учителі не захотіли дивитися, повірили дівчинці. Саме того дня була зарплата, жалісливі педагоги зібрали 50 гривень і віддали їх однією купюрою Ганнусі Панфіловій. Першокласниця пообіцяла більше ніколи не брати без дозволу в мами гроші і приносити їх до школи. А дорослі пообіцяли малій, що не розповідатимуть мамі про її втрату. На тому й розійшлися.

Лише за місяць вчителька першого «А» познайомилася ближче з мамою Ганнусі і вирішила вплинути на методи сімейного виховання.

— Прошу вас, не бийте дівчинку, — почала вона розмову на важку тему.

— Невже Ганнуся і у вас збирала загублені гроші? —усміхнулася мама. — Але ж стільки разів обіцяла мені, що з цим раз і назавжди покінчено.

— Як?! Вона і раніше збирала гроші?!

— П’ятдесят — з вихователів у дитячому садку. Стільки ж — із сусідів у будинку, — перелічувала мама. — Зазвичай люди місяць мовчать, а потім зізнаються мені. Кажу вам чесно, вдома ніхто Ганнусю не б’є. Але чомусь на людей просто гіпнотично діє її пропозиція продемонструвати шрами на м’якому місці.

Сталося це на початку горбачовської перебудови.

Сонячного травневого дня Сашко увірвався до п’ятого класа, волаючи: «Вбили, Горбачова вбили!»

Вчителька зойкнула, діти загомоніли.

— По радіо передавали, що в нього кинули бомбу, — залюбки пояснював хлопець. — Оголошено день жалоби. Заводи, фабрики і школи — всі не повинні працювати. Навіть кіно сьогодні не буде.

Ошелешена вчителька побігла до вчительської: там нічого не знали. Нічого не чув і директор школи. Ввімкнули радіоприймача і телевізора — передавали звичайні програми.

За годину Сашко давав пояснення директорові школи.

— Ти хоча б розумієш, що накоїв! — грюкав директор по столу кулаком. — Це ж політична справа! Хто тебе навчив?!

— Ніхто, — чесно зізнався Сашко. — Просто погода дуже гарна. Закортіло погуляти. Коли тих, хто був до Горбачова, ховали, уроки відміняли. Ось я й подумав, що Михайло Сергійович все одно про нашу школу не знає, не образиться.

— Ти розумієш, що будеш суворо покараний? — на високих тонах погрожував директор.

— А дітей за політику не судять, — відказав Сашко, демонструючи знання радянських законів.

У шкільному ранці Вітька вміщувалося три літрові пакети з молоком. За день він встигав обійти трьох бабусь, які мешкали в одному будинку.

— Добрий день! Я — тимурівець, — казав він з порога, протягуючи незнайомій бабусі пакет молока. — Це вам дарунок від школи. Мені доручено взяти над вами шефство.

— Я не просила нікого про допомогу, — ніяковіла стара жінка, але пакет брала.

— Тимурівців і не треба просити, — відказував Вітя. — Ми самі приходимо на допомогу старим людям. Носитимемо вам продукти і ліки, прибиратимемо в квартирі. Прибирання — на дівчатах, покупки — на хлопцях.

— Які ви молодці! — раділи старенькі.

З кожної квартири Вітя виходив із щораз товстішим гаманцем і списком продуктів, що треба було купити. І жодна з бабусь не зметикувала зателефонувати до сусідньої школи, щоб докладно дізнатися про «тимурівський почин». Лише одна «підопічна» забажала підтвердження особи гостя. На цей випадок у Віті був шкільний щоденник сусіда по парті — Жені Селіванова.

Чому самотні бабусі були такі довірливі й віддавали свої кревні незнайомому хлопчикові? Пакет молока зачаровував їх. Вони розмірковували приблизно так: злодюжка не робитиме дарунків, отже, це чесний хлопчик. А був Вітя шахраєм-початківцем. Тиждень він ходив по навколишніх будинках, доки його не затримав дільничний міліціонер.

...Ці та інші випадки з власної практики розповіли мені знайомі вчителі. Діти, на жаль, наслідують не тільки добрих, а й поганих дорослих. І шахраїв також.

 

Одеська область.