Між братиками і сестричками час від часу виникають чвари. За м’яча, за місце коло столу, за те, кому першому митися... Дорослі частенько скаржаться: «Постійно сваряться через дрібниці», «ані хвилини без чвар».
Приватновласницькі інстинкти закладено в дитині від народження. Мої дівчатка — не виняток. «Це моє!» — «Ні, моє!» — знову лунає з кімнати. Нерідко суперечки закінчувалися сльозами. Як приборкати розперезаного власника, що «йде на війну»? Гортаючи народно-православний календар, натрапила на сторінку «З життя святих», де описувалося, як два праведники ніяк не могли посваритися. Відтак у розпал чергової суперечки між малими саджу їх перед собою і, знаючи їхню готовність слухати казочки, розповідаю цю повчальну історію, замінивши келію на кімнату, а глечик — на книжку.
Притча розповідає:
Два праведники жили в одній келії, і ніколи не виникало між ними ані найменшого невдоволення. Зауваживши це, один сказав другому: «Давай посваримось хоча б один раз, так, як сваряться люди». Другий відповів: «Я зовсім не знаю, як народжується сварка». Перший сказав: «Давай я поставлю глечик між нами і скажу: «Він мій». А ти відповідай: «Він не твій, а мій». З цього виникне суперечка, а з суперечки — сварка». Домовившись так, вони поставили глечик між собою. Один сказав: «Він мій». Другий відповів: «А я вважаю, що він — мій». Перший знову сказав: «Не твій він, а мій». Тоді другий відповів: «Якщо він твій, то візьми його». Таким чином, посваритися їм не вдалося.
Дівчатка відтворили діалоги спочатку зі мною, а потім між собою.
На мене дивилися оченята, сповнені здивування, несподіваного відкриття. А далі, сприйнявши це як гру, радо по черзі вигукували одна одній: «Якщо твоє, то візьми». Захопившись, продовжували вже від себе: «Мені не треба, хай буде вже твоє», або ще краще: «Спочатку ти пограйся цією іграшкою, а потім даси мені».
Бувають сварки, коли одразу видно, хто правий, а хто ні, і такі, коли не дуже й зрозуміло. Не завжди у дорослих є час і терпіння точно дізнатися, як було насправді, і вони наказують: «Старший має поступитися». Але найгірше — вимушена поступка, бо вона діє лише короткий час. Несправедливість дратує, залишається образа. Я впевнилася, що краще зовсім не втручатися, ніж судити, не розібравшись у причині непорозуміння. Чи не ліпше свою дитину навчити: якщо поступатися, то добровільно й усвідомлено. Адже серце, що здобуло цю навичку, нездатне до суперечок і сварок. Воно готове на все, щоб їх не допустити.
Людмила ОПАНАСЕНКО.
