Пасинок

«Моєму сину Олексію було п’ять з половиною років, коли я вийшла заміж за Володю. Я довго не могла наважитися на цей крок, тому що була впевнена: ніколи вітчим не полюбить мою дитину так, як її міг би любити рідний батько.

Але Володя швидко здружився з Олексійчиком, читав йому книжки, водив його до музеїв і кінотеатрів, грав з ним у шахи.

Пам’ятаю, якось мій чоловік забрав сина із дитячого садка і привів до мене на роботу. Була зима, мороз просто лютував. І тут входять мої «чоловіки». Це була дуже зворушлива картина: Володя ледь не до самих очей закутав Олексійка своїм шарфом, поверх рукавичок натягнув йому на руки своі шкіряні рукавиці, а поверх в’язаної шапочки — свою норкову шапку.

Невдовзі Олексій почав називати Володю татом, і він прийняв рішення усиновити хлопчика. Я раділа, тому що вірила: мій чоловік, котрий у ранньому дитинстві залишився без матері і на власній шкурі відчув усі «радощі» життя під опікою мачухи, добре ставитиметься до нерідної дитини. Але...

Минуло два роки, і у нас з Володею народився спільний син. Що старшим ставав Ігорьок, то більше мій чоловік любив його і ненавидів Олексія. За найменшу провину Володя бив старшого сина, до того ж робив це з якимось задоволенням.

Ось який випадок мені запам’ятався.

Олексій навчався в першому класі, і ми намагалися привчити його робити ранкову гімнастику. Якось я поскаржилася чоловікові на те, що син недобросовісно виконує вправи: поклав край столу томик Пушкіна і читає, ліниво розмахуючи руками. Володя увірвався до Олексія в кімнату і з розмаху вдарив його по голові. Олексій не заплакав (мабуть, вважав себе винним). А моє серце облилося кров’ю. Мені хотілося пригорнути сина до себе і пожаліти, але я цього не зробила — як же тоді з так званим єдиним підходом у вихованні? Адже батько й мати мають бути єдині в цьому питанні.

Я відвела сина до школи, розповіла вчительці про те, що сталося, і попросила її бути того дня до мого сина поблажливішою (мені здавалося, що він може бути неуважним, що в нього може боліти голова). «За одного битого двох небитих дають!» — «заспокоїла» мене заслужений педагог престижної школи.

Улітку чоловік поїхав до своїх батьків у Крим і взяв з собою Олексія. Я відпустила сина, думала: нехай побуде на чистому повітрі, на сонці, скуштує кримських фруктів.

Пізніше свекруха розповіла мені, що якось діти на подвір’ї влаштували змагання — хто скільки разів зможе підтягнутися. Перекладиною слугувала гілка яблуні. Олексій помітно відставав від сільських хлопчаків, і тоді Володя схопив його за комір і почав бити головою об стовбур дерева, примовляючи: «Що, не можеш підтягтися? Який же чоловік з тебе виросте?»

Цього разу мою дитину захистила нерідна бабуся —відбила його в розгніваного вітчима; іншого разу в подібній ситуації виручила моя сестра. Я почала стежити за тим, щоб Олексій якомога менше залишався наодинці з ним.

Дуже часто у мене виникало бажання розлучитися з Володею. Але заради молодшого сина я відмовлялася від цієї ідеї, адже для Ігоря батько робив усе можливе і неможливе. Якось Олексію потрапили на очі документи, що я приготувала для суду. Він зазирнув у свідоцтво про одруження і, поєднавши дату нашого шлюбу і ненависть батька, зрозумів, що батько у нього — нерідний. Коли вітчим хотів ударити Олексія наступного разу, той вирішив захищатися: забіг за протилежний край столу і вигукнув: «Не чіпай мене! Ти мені — не батько!». Володя знітився, але більше не робив спроб ударити пасинка.

Відтоді слово «тато» для мого сина перестало існувати. Одяг і взуття у передпокої, а також рушники у ванній кімнаті розміщувалися в такому порядку: Олексійкові і чоловікові — по краях, а мої — посередині (навіть у таких дрібницях я мала бути для них ізолятором).

Але на цьому історія не закінчилася. Мій чоловік не хотів, щоб Олексій дивився разом з ним телевізор. Щоразу вітчим говорив що-небудь образливе на адресу пасинка, доки той, нарешті, не витримав і відповів йому так само. Чоловік кинувся до Олексія з кулаками, я встигла стати між ними, і бійки не сталося. Але тепер я боялася залишати їх удома вдвох.

Син на той час закінчував інститут. Він став самітником у рідному домі. До столу не виходив — я відносила йому в кімнату сніданки, обід і вечерю. Перш ніж піти до ванної кімнати чи в туалет, Олексій завжди у мене запитував: «Там вільно? Мені можна пройти?» Проживаючи в одній квартирі, вітчим і пасинок по півроку не бачили один одного.

Олексій не витримав такого життя і зняв собі квартиру. Ми з ним розмовляємо по телефону, зустрічаємося. Коли Володя їде у відрядження, ми з синами збираємося разом. Такі вечори називаємо святом трьох сердець.

І ще, забула сказати. Якось я почала помічати нерозуміння і страх в очах Ігоря, коли він спостерігав несправедливий гнів батька до старшого брата. Але ж Ігор не знає правди, подумала я. Можливо, він боїться, що і на нього чекає подібне ставлення батька. І я розповіла молодшому синові все. «У нас в сім’ї — як у мексиканському серіалі», — прокоментував він.

Але в мексиканських серіалах усе завжди закінчується щасливо. А який кінець чекає на нас? Адже вигнавши зі своєї душі (і з дому) пасинка, Володя може втратити і рідного сина. Ігор зрозумів, хто є хто, і все більше прагне спілкуватися зі старшим братом, уникаючи батька. Хто з нас винен і чому все так сталося? Адже я так хотіла, щоб усі були щасливі!»

Поліна СЕРЬОДКІНА.