Нині батьки зазвичай переймаються з приводу влаштування свого чада до престижної школи. Не оминули ці турботи і мою родину.

Абітурієнтка

Гімназію, до якої вирішили віддати дитину, обрали не вагаючись: у тих стінах колись навчалася я.

Завуч включила мою доньку до списку-простирадла претендентів і, ніби між іншим, повідомила, що майбутня школярка повинна пройти невеличку співбесіду — щоб виявити її загальний рівень розвитку. Не обійшлося і без сакраментального «де працюють батьки?».

Згодом мені зателефонували і повідомили, що завтра відбудеться співбесіда. Оскільки Юля добре читала і рахувала, я не навчала її спеціально для цього. Тому коли, очікуючи в черзі, дізналася, що батьки готували дітей до співбесіди, як то кажуть, по повній програмі, я хвилювалася.

З’ясувалося, дітям влаштували справжній вступний іспит: за великим столом сиділи директорка, завуч і ще з десяток викладачів. Спочатку доньці запропонували продекламувати вірша напам’ять українською. Мала не розгубилася: «Садок вишневий коло хати...» — її улюблена річ. Потім дали почитати уривок з Франкового «Фарбованого лиса». Донька читала, а комісія перешіптувалася дедалі голосніше.

Дали завдання з математики, потім — з англійської. Я глянула на годинника: іспит тривав 20 хвилин. Щоб не обтяжувати читачів, скажу лише, що останнє було на вміння логічно мислити. Запитали: «Що зайве в цьому ряду: стіл, ліжко, шафа, полиця, кіт, стілець?» Та Юля не розгубилася і цього разу: «Ніщо, кіт скрізь може залізти». Вибух сміху розрядив обстановку.

На вулиці я поздоровила доньку з її першим у житті іспитом. Та мій настрій було зіпсовано. В глибині душі наростав внутрішній протест: середня освіта в Україні, хвалити Бога, загальнообов’язкова, то навіщо влаштовувати таке випробування? І якщо, приміром, дитина навіть не пройшла співбесіду, то чи мають освітяни право відмовити їй у виборі навчального закладу?

«Пейси», «супервайзер» і спонсори

Напередодні 1 вересня я прийшла до гімназії. Завуч заявила, що донька навчатиметься за новітньою американською методикою. І пояснила, що всі предмети, окрім рідної мови, викладатимуть англійською. До того ж ця методика включає й основи релігії, й індивідуальний підхід до кожного учня. Це здалося заманливим.

На зборах познайомилася з першою вчителькою дитини. Тетяна Олександрівна справила хороше враження. Вона говорила про той високий рівень знань, якого досягнуть наші діти за три роки навчання. Згідно з американською методикою на столі у кожної дитини стоятиме персональний комп’ютер, а ще — американський та український прапорці.

Діти отримають зошити з картинками і текстами — «пейси». Туди вони записуватимуть завдання з англійської, за якими вчитель визначатиме рівень знань кожного за спеціальною шкалою. Батьки з цікавістю роздивлялися їх. Почувши, що «супервайзер», тобто вчитель, лише стежить за самостійним виконанням завдань, а пояснює учневі тільки у разі повного нерозуміння, вони почали перешіптуватися.

Нарешті хтось порушив питання про оплату. На що вчителька відповіла: платитимемо, як усі.

«Невже, як усі, адже методика американська?» — засумнівався хтось. «Заспокойтеся, — сказав кремезний чоловік, що сидів за першою партою, — дехто з присутніх може спонсорувати цей клас. Багато хто з вас сплачуватиме символічну суму. До речі, я, як член батьківського комітету, пропоную здати гроші на ремонт, щоб діти не сиділи в курнику».

Це були квіточки...Перші прикрощі Сімби

Тиждень донька сяяла від щастя. Тільки й чутно було: «Мамусю, у школі так цікаво! Всі уроки — англійською. Тетяна Олександрівна така лагідна, називає мене оленятком Сімбою».

Я раділа дитячому щастю. Та недовго. На зборах, що відбулися за місяць потому, батько, який казав про спонсорство, нарешті перейшов до головного: він порахував, що кожен має сплачувати щомісяця... 160 гривень. Зрозуміло, спонсорів серед присутніх не знайшлося.

І був похмурий вечір, коли мені довелося пояснювати малому оленяткові, що ми не потягнемо «американський клас». І були перші дорослі сльози на очах доні.

Наступного дня я повела Юлю до українського класу.

Кінець «супервайзера»

За якийсь час від батьків «з американського класу» я дізналася, що на їхні гроші було зроблено шикарний ремонт, спонсори придбали комп’ютери та інше обладнання. А за новітньою методикою дітей не навчали. Згодом було призначено нову директорку гімназії. Та, що запровадила «пейси» та «супервайзера», ...виїхала в Америку. Тетяна Олександрівна звільнилася.

...Повз мої вікна щоранку мчать «круті» іномарки, створюючи затори на вузькій дорозі. Їх власники везуть своїх чад до престижної гімназії, навіть не знаючи, в який спосіб зроблено її імідж.

Київ.