Минулися ті славні часи, коли сам лише факт наявності промислових підприємств приносив нашим містам і містечкам відносне благополуччя. Заводи та фабрики будували і, зазвичай, утримували житло. Розвивали і підтримували комуналку. Були шефами над школами, будували поліклініки й лікарні, палаци культури і стадіони, табори відпочинку для дітей і санаторно-курортні оздоровниці для дорослих.
Але все тече, все змінюється.
Славутський синдром
Так назвали мої колеги з місцевої преси воістину болісні процеси, які відбуваються в цьому, по суті, невеликому — 28 тисяч населення — місті. І я з ними, стосовно діагнозу, цілком згоден. Із одним лише уточненням. Симптоматика, точніше, клініка захворювання, а ще точніше — кризові явища, про які йтиметься далі, характерні нині геть для всіх українських міст обласного підпорядкування.
Славута, однак, ще десять років тому пишалася своїми заводами і фабриками, посідаючи стабільне третє місце у промисловому потенціалі Хмельницької області. Понад шість тисяч його мешканців були зайняті безпосередньо у виробництві.
Цілковите зупинення і фактичне розграбування місцевого заводу залізобетонних конструкцій буквально викинули на вулицю одразу 850 робітників і службовців. Навряд чи підлягає відновленню (принаймні, найближчим часом) і місцевий завод силікатної цегли. Кілька років поспіль простоює скляний завод, який колись забезпечував майже весь спочилий у бозі Союз незамінними у совковому побуті гранчаками.
Ситуація у Славуті, й гадаю, з цим погодиться переважна більшість українських мерів, без найменших натяжок екстраполюється на всю територію нашої держави. Та лише безробіттям наші біди не обмежуються. Катастрофічно розвалюється звична для малих міст інфраструктура. Адже раніше для них практично кожна фабрика чи кожний завод були досить складною, багатовекторною містоутворювальною системою. На тому й трималися.
У тій-таки Славуті, приміром, технологічна котельня заводу ЗБК давала тепло прилеглому до нього величезному, за місцевими мірками, житловому масиву. 1994 року топки загасили. Тої зими люди рятувалися від морозів, як могли. Хтось установив буржуйки. Хтось змайстрував надпотужні і тому пожежонебезпечні електричні козли. Знайшлися умільці складати в квартирах стандартних п’ятиповерхівок майже голландські грубки з невідомо якої цегли. Так з тих пір і зимують...
Про фінансові проблеми зайвий раз і говорити не хочеться. Не працюють підприємства — немає зарплати для бюджетників, дірявий і місцевий пенсійний фонд. Та що там малі міста! Нині такий у минулому промисловий велет, як Львів, стрясають страйки учителів, які сидять без зарплати. А в містах обласного підпорядкування тим паче залишається одна надія — на централізовані субвенції та субсидії.
Але, з другого боку, що можна чекати чи вимагати від держави, чий річний бюджет майже на 50 мільйонів громадян (третина яких балансує на межі бідності і ще стільки ж потребує щомісячних соціальних дотацій) становить не більш як 6 мільярдів доларів США? Приблизно 50 гривень на особу в місяць. І це на все про все! На утримання війська, міліції, управлінської бюрократії згори донизу, на підтримання науки, культури, на охорону здоров’я і освіту, на інвестиції в економіку, зрештою. Одне слово — мізер.
Бюджетні проблеми наших малих міст, повторюю, у всіх на слуху. І вже не один рік. А я нагадав про них з єдиною метою. Щоб ще різкіше прозвучала, на перший погляд, досить парадоксальна теза: за ринкових умов економічні інтереси навіть діючих підприємств аж ніяк не збігаються з інтересами міських громад, якими їх бачила і як їх уявляла місцева влада, та й усі ми разом узяті, ще десять років тому.
Місто — це не кружечок на карті
В роки більшовизму якість життя в містах легко можна було визначити, поглянувши на політичну карту країни. Що більший кружечок, то більше в місті населення. А отже — і промислових підприємств. А отже — ліпше живеться. Бо за розподільчої системи виділення централізованих фондів — продовольчих, матеріальних і фінансових — розраховували у Держплані на тисячу душ міського населення.
Зуміти вибити фонди і гроші, а потім їх до останнього грама і останньої копійки протягом року витратити — це був вищий пілотаж професіоналізму перших осіб міського самоврядування зниклої назавжди епохи.
Утім, за тих часів термін «міське самоврядування» рідко вживали. Хіба що просунуті журналісти використовували його у передвиборних газетних кампаніях. А поняття «міська громада» взагалі зникло з лексичного ряду. І далеко не випадково. Міське самоврядування через жорстку централізацію влади і розподільчу систему ставало фікцією. А міська громада — історичним рудиментом.
Ринкові реформи, попри всю їх непослідовность, а інколи й прямий ідіотизм на вітчизняному грунті, однак наповнюють ці обидва поняття цілком конкретним змістом і сенсом. Повільно — так. Змістом, який не завжди розуміє населення, — безперечно. Але процес цей необоротний, і всі ми маємо навчитися жити не просто в місті, а саме в міській громаді. Якщо взагалі хочемо вижити.
І справді. Якби була в тій же Славуті справжня міська громада, дідька лисого дозволила б вона колишнім «господарям» заводу ЗБК (а по суті, колишньому червоному директорові) не лише зупинити котельню, а й довести підприємство до повного пограбування. Вона віднайшла б методи спитати в кого слід, куди і ким вивезено сотні тисяч тонн металевих форм. У всякому разі грошей, отриманих за здавання їх у металобрухт, цілком вистачило б не лише на закупівлю мазуту для заводської котельні в 1994 році, а й для переведення її на природний газ. Чим уже сім років займається тутешня міськрада на будівництві нової (тепер уже комунальної власності) котельні, спроектованої... під той-таки дуже дорогий мазут, якого в Славуті немає і в найближчі роки не намічається!
Ну, і хто затверджував проект? Дядя з вулиці? Бюрократ з обласного центру чи з Києва? А навіщо взагалі її було будувати? Хіба не простіше було зробити так, як вчиняли наші предки в таких ситуаціях? Викупити, так би мовити, всім миром у вмираючого заводу котельню або хоча б її частину, а не ліпити з підручних матеріалів буржуйки? На ці запитання немає відповіді... Та й навряд чи хтось у Славуті запитував про це в потрібній формі і в потрібному місці.
Випадковості, скаже пересічний читач. Але ж схожі ситуації можна спостерігати практично в кожному населеному пункті, що має статус міста в рідній вітчизні. Кожний сподівається на начальство, а воно, в свою чергу, на вищий ешелон влади, і так майже до Господа Бога...
Легко борзописцеві розмірковувати, скаже той міський голова, який спроможеться прочитати цей опус. Побудь, мовляв, у нашій шкурі. Коли грошей згори не дають. Коли на міську казну навалилася соціалка. А комунальне господарство? А муніципальне житло? Адже при тому, що його в малих містах уже давно не будують, будинків на балансі стає дедалі більше! Підприємства, навіть працюючі, стрімко позбуваються неприбуткового, нерентабельного економічного баласту. Хай це житло, дитсадки, палаци культури, міські ділянки тепломереж і водогонів чи ті самі зайві робочі руки.
Все це так. Але ж інакше не буде! І, жодним чином не претендуючи на роль оракула, дозволю собі стверджувати: навчитися приймати правильні для ринкових відносин рішення, інакше кажучи — навчитися жити в містах міською громадою і кожному відстоювати її, громади, а отже, і свої особисті, інтереси нам, українцям, все-таки доведеться.
Іншого не дано
Так уже сталося, що під час зустрічі з новим, обраним у березні, міським головою Славути розмови в режимі діалогу в нас не вийшло. Микола Олександрович Поліщук, прагнучи хоч якось поліпшити життя своїх земляків, тобто виправдати довіру виборців, самовіддано розвивав вистраждану ним ідею. Як на мене, то просто безумну.
Монолог мера, переважно, крутився довкола одного з двох, що успішно працюють, підприємств, заводу «Будфарфор». А саме — навколо його майбутньої приватизації: біс його зна чому, але славутське виробництво, пардон, унітазів до останнього часу належало до розряду об’єктів стратегічно важливих (треба розуміти, тих, що забезпечують безпеку) для нашої держави. А отже, таких, які не підлягають не лише приватизації, а й навіть корпоратизації.
Навесні нинішнього року, перед самими виборами, Кабмін викреслив унітази із стратегічних списків. І в новообраного мера Славути з’явилася ідея отримати «Будфарфор» (та й усі підприємства міста, розкурочені також) в комунальну власність.
Оспорювати абсурдність безоплатного (це у умовах ринку!) перекидання цілісного майново-виробничого комплексу, який поки що належить державі, з балансу на баланс (що, до речі, заборонено чинним законодавством України) немає сенсу. На єдине запитання, яке мені все-таки вдалося двічі повторити Миколі Поліщуку, перервавши його монолог, — чи має міськрада бізнес-план експлуатації заводу, розрахований принаймні на три—чотири роки, — було отримано оптимістичну відповідь: завод стане найкращим в Європі, а кількість робочих місць на ньому збільшиться майже вдвічі...
Що називається, приїхали. Річ у тім, що «Будфарфор» входить до державної корпорації «Укрбудматеріали», з діяльністю якої мені, за іронією журналістської долі, довелося ознайомитися не на словах. Отож, у планах і корпорації, і заводу, не таких далеких, справді прораховано і частково вже здійснюється докорінне технічне переоснащення підприємства з метою доведення його до рівня сучасних європейських технологій. Тобто, до максимально можливої у виробництві кераміки автоматизації.
Реконструкція, яку проводять нині на заводі, уже зараз призводить до скорочення питомих трудозатрат. І це чудово! Адже неймовірні для розвинених країн величини цього індикаторного показника стали однією з причин історичної загибелі командно-адміністративної, планово-розподільчої економіки. А за логікою Миколи Поліщука виходить зовсім навпаки: кількість робочих місць на «Будфарфорі» має зростати з року в рік!
І це був, повірте, далеко не єдиний парадокс у міркуваннях новоспеченого мера славного міста Славути. Він уже готовий бомбардувати відповідними листами Президента і Кабмін, Верховну Раду і решту інстанцій, відстоюючи власну точку зору. Мало того. Микола Олександрович готовий запропонувати не багато не мало державну програму виведення з кризи всіх малих міст України на основі передачі промислових підприємств у комунальну власність!
І невідомо, чого в його міркуваннях більше: маніловщини чи честолюбного бажання бачити себе реформатором, принаймні, національного масштабу. Тільки от гроші для газифікації котельні, над якою він б’ється, мер Славути намагається випросити у кого завгодно: у залізничників, в того-таки «Будфарфору», у обласної адміністрації, зрештою — в Києві... Одне слово, діє так, ніби за вікном не 2002 рік, а застійний період розвиненого соціалізму.
І потім. Передача підприємств до комунальної власності — це що, побудова міні-соціалізму в масштабах одного міста? Але ж такий крок зарплати вчителям і лікарям, так само як і допомоги пенсіонерам, не додасть. Комунальну інфраструктуру не відновить. Від безробіття не застрахує. Над цими проблемами на місцевому рівні і треба б працювати, а не шукати в Києві підтримки глобальних ідей.
Однак спроб знайти нові форми розв’язання назрілих проблем міської громади у міркуваннях Миколи Поліщука мені почути не вдалося. А вони ж бо є! Адже що таке та ж сама газифікація Славути, як не прокладання транспортних магістралей? Такий собі трансгаз у мініатюрі. Ну й чому б мерові не звернутися до міської громади, яку він очолює, з ідеєю створення акціонерної компанії місцевого розливу з конкретною метою: дати тепло в квартири? Чи випустити під це починання міські цільові облігації. Звільнити місцевий бюджет від непосильної ноші комунального житла, яка стає важчою не по днях, а по годинах, також можна. Але для цього треба організувати, переконати членів славутської міської громади у доцільності експлуатації житлового фонду на основі створення приватних товариств власників приватизованих квартир, з цифрами в руках довести їм економічну вигоду такого проекту. Та хіба мало економічних, суто ринкових методів розв’язання різних нагальних проблем міста?
Звичайно, радити легко. Але, біс би його побрав, є ж позитивний досвід розв’язання кризових ситуацій місцевого значення на основі ринкових підходів! І не де-небудь за тридев’ять земель, а тут-таки, у Славуті, точніше, в Славутському районі. Глава місцевої держрайадміністрації Роман Білик зміг розробити (спільно з тою самою корпорацією «Укрбудматеріали») і здійснити цілком ринковими методами і формами реставрацію Романинського цегельного заводу. Підприємство відродилося буквально з руїн. Нині тут працює 140 осіб, і на свою продукцію — якісну цеглу марки 125 — вони знайшли навіть столичного покупця. Знову-таки не без допомоги корпорації. До слова, фінансування робіт відбувалося не без участі того-таки славутського «Будфарфору». Але не за давальницькими, а цілком ринковими і, що найголовніше, цілком прозорими і законними схемами.
То чи варто прагнути прийняти в комунальну міську власність гарно працюючі і тим паче розорені підприємства? Чи варто ламати списи навколо неминучої приватизації «Будфарфору»? А може, є сенс пошукати такі її форми, таких, зрештою, інвесторів, які погодяться грошима і досвідом взяти участь у ринковому розв’язанні назрілих проблем славутської міської громади? Провести, приміром, нормальні, ділові переговори з тою самою корпорацією «Укрбудматеріали»? Адже до неї входять не лише державні, а й цілком приватні фірми найрізноманітніших форм власності. Які мають досвід кредитних і лізингових операцій під час відродження заводів і фабрик, їх переоснащення новітніми технологіями. Досвід корпоративного і ефективного управління матеріальними і фінансовими ресурсами при їх цілковитому дефіциті. За ринкового підходу хіба можна виключити сценарій, за яким Славута перетвориться на своєрідний дослідний полігон розв’язання кризових ситуацій в містах обласного підпорядкування? З позитивним знаком?
До речі, Микола Поліщук і Роман Білик сидять поруч, в одному приміщенні. Їхні точки зору на розв’язання проблем місцевої міської громади, як би це м’якше сказати, трохи різняться. Але Поліщук, виборний мер, на жаль, далеко не самотній. Його колеги в переважній більшості продовжують бігати з простягнутою рукою і водночас пропонувати високій владі глобальні концепції і програми маніловського штибу, які нібито здатні одним махом розв’язати всі проблеми життєоблаштування малих міст. І коли це скінчиться?
