— Чому не водите онуку в школу, що розташована поряд, — спитала я у знайомої бабусі, — а возите до іншої електричкою?
— Бо в місцевій — самі бандити і наркомани!
Чи не перебільшує старенька? Адже чула, що хоча знання там дають сякі-такі, проте культурно-масова робота на рівні — покази мод, ерудит-вечори, дискотеки. Розваги на всі смаки. Але ж диму без вогню не буває.
Про бандитів та наркоманів у школі я вирішила запитати в дільничного інспектора. Віктор К., з’ясувалося, на цій посаді у селищі Ворзель, що в Київській області, працює трохи більше року. Його попередники змінювалися, як рукавиці у будівельників.
Диктофон він одразу попросив вимкнути і прізвище не називати.
Наркоманів у селищі чимало, з 15 років, а то й раніше, колють ширку, курять план. Проте жоден зі школярів місцевої школи за правопорушення чи вживання наркотиків на обліку не стоїть: не були спіймані на гарячому. Хоча наркоманів нутром відчуваю. Якось зустрів хлопця, який здався підозрілим. Питаю: колешся? Після задушевної розмови зізнається: колюсь три роки. Куди? На руках слідів катма. В пах, відповідає. Батьки не хотіли мені вірити про хворобу сина.
Про дозвілля у приміському селищі він теж розповів. Діти після уроків роблять що їм заманеться, адже контролю з боку батьків немає, бо виїжджають на роботу у столицю о сьомій ранку, а повертаються пізнього вечора. Раніше у школі були гуртки, секції. А тепер дільничного просять місцеві хлопці «вибити» приміщення під спортзал.
Вранці бачу одну й ту саму картину: підлітки прямують до школи з пляшкою бренді-коли або пива і з цигаркою в зубах, —продовжує міліціонер. — Що з них візьмеш?
Один із засобів впливу — профілактична бесіда. От і ходжу по закладах, розповідаючи про кримінальну обстановку, про наслідки правопорушень. І знаєте, як старшокласники, а то й учні молодші зустрічають мене? «Дядьку, що ти від нас хочеш? Іди собі і не приходь», — кажуть.
— А чому ви пішли в міліціонери? — запитую Віктора.
— Я люблю порядок і поважаю закон. У мене радянське, як кажуть, виховання. Бувало, як тільки міліціонер з’являвся на порозі школи, здіймався дитячий галас, учителі з розумінням ставилися до роботи дільничного, допомагали йому. Тепер нас не сприймають, як представників влади.
Коли ми прощалися, Віктор зізнався: «Чесно кажучи, ніколи мені школою займатися. Якщо директор зателефонує, тоді приходжу на бесіди з учнями. А так часу бракує...»
Цим, вважаю, і пояснюється несерйозне, м’яко кажучи, ставлення до дільничного.
Київська область.
