Коли суддя місцевого суду Бобровицького району Людмила Демченко зачитувала вирок по кримінальній справі №1-124, у залі судових засідань підвівся лише я та охоронці, які вартували у замкнутій гратованій кліті підсудного Івана Якушка. Нікому він, крім правосуддя, не був потрібний!
Навіть рідні сини не прийшли поцікавитися долею батька! Не було ні друзів, ні знайомих...
— Чому? — запитав його, коли суд завершився і міліціонери дали можливість поспілкуватися із засудженим.
—Я з синами не жив...
— Що вас штовхнуло на злочин?
Засуджений глянув на мене скептично і осудливо: мовляв, чоловіче, невже це не зрозуміло?
— Минулого року звільнився з колонії, — сказав, — на роботу ніде не беруть. А їсти хочеться.
— Де ви жили?
— Квартирував у одної жінки.
— Чим займалися?
— Хто що попросить, те й роблю.
Я ще подумки поспівчував охайно поголеному і підстриженому чоловіку: безвихідь штовхнула його на бездумний і безрозсудний вчинок. Адже факт є фактом — з виправної колонії його випустили лише з 16 гривнями на квиток і 5 гривнями на харчування. У Бобровиці його ніхто не чекав.
Але коли почав читати сторінки його кримінальної справи, стало не по собі від поступового падіння засудженого. У червні 2002 року він переступив останню межу, яку можна було перейти. Нічого святого у його порожній душі не залишилося, що спинило б, застерегло від моторошного діяння, яке для звичайної людини є аномальним, неприродним.
...У 1980 році І. Якушко розлучився зі своєю дружиною. Через рік його засуджують за несплату аліментів. Здавалося б, таке нетипове і «смішне» покарання могло протверезити чоловіка, змусило б замислитися про своє життя-буття і долю двох діток. Але і у 1983, 1985, 1987 роках він отримує строки за злісну несплату аліментів! Створилося враження, що чоловік принципово не хотів матеріально підтримувати покинуту родину! І навіть погрозливий термін відбуття покарання не лякав його. Жодної копійки на виховання рідних синів! Зрештою вони виросли без батькового тепла, його допомоги. Зрозуміла теперішня їхня позиція.
А колонії не додали до серця Якушка ні чуйності, ні тверезості, ні прагматичності. Став, як перекотиполе: ні постійного місця проживання, ні постійної роботи. Такий-сякий приробіток, випивка, крадіжка. Знову грати. У 1989, 1992, 1994, 1997 роках він потрапляв за цей спосіб життя на лаву підсудних і був засуджений щоразу на 2-3-4 роки позбавлення волі.
Щойно у вересні — знову вирок. Протягом двох днів —21—22 червня цього року — І. Якушко розбирав огорожі з кольорового металу на бобровицьких цвинтарях. Спочатку о 7-й годині ранку поглумився над могилою О. Драга. Наступного ранку на другому кладовищі — над могилою Л. Юрченко. На Лукашівському увечері — над могилою Г. Сало.
Пожмакану алюмінієву огорожу з могили Драга вартістю 560 гривень відніс у приймальний пункт і здав за 5 гривень 50 копійок!
— Після цього, — пояснив він суду, — я пропив ці гроші у барі «Золотий фазан».
Вартість інших огорож була відповідно 1000 і 750 гривень... На останній могилі зловмисника помітила родичка померлої. Правоохоронці відразу припинили дії вандала, який повністю втратив людську подобу. Місцевий суд Бобровицького району засудив І. Якушка на два роки позбавлення волі. Перед цим трирічний термін отримав за аналогічний вчинок і Анатолій Кот, який намагався на кладовищі по вулиці Червонопартизанській зняти огорожу з кольорового металу з могил В. та М. Самойленків.
Чи виправить цих людей колонія? Чи здатні вони, відбувши термін покарання, бути іншими? Відповідь на ці запитання знайти неважко. Вона прочитується у віхах їхнього життя — падіння. Останній вчинок — яскраве тому підтвердження.
То що робити? Як ізолювати таких деградованих осіб від суспільства, щоб вони не додавали сліз, клопотів громадянам і не коїли ще важчих злочинів? Чи не дешевше державі взяти над ними опіку, створивши відповідні госпрозрахункові інтернати-поселення, де вони були під б наглядом, і своєю посильною працею забезпечували себе насущним хлібом? Адже випускати Якушка з п’ятьма гривнями на волю — це на державному рівні прогнозовано планувати черговий кримінальний злочин. Бо такий неодноразовий випускник виправно-трудової колонії не здатний на цивілізоване самостійне вирішення своїх елементарних проблем. Найлегший і найпростіший для нього шлях забезпечення прожиткового мінімуму — крадіжка...
Є й інша проблема.
Важко зрозуміти, чому й досі металева лихоманка прогресує в Україні. Яка користь від неї державі? Кого вона стимулює? Мешканця Рудьківки цього самого Бобровицького району Василя Чайку, який уночі заліз у кухню односельця і вкрав два відра, чотири каструлі, м’ясорубку, щоб здати на приймальний пункт металобрухту і розжитися на пляшку самогону? Чи «підприємця» з Бобровиці Юрія Старікова, який без ліцензії організував приймальний пункт і скуповував по 10—12 копійок за кілограм такий брухт?
Бобровиця
