25 вересня, виступаючи в Кракові перед представниками громадськості, журналістами, відомими політиками, міністр закордонних справ Польщі Влодзімєж Цімошевич не оминув і теми стосунків з Україною, зокрема в контексті минулого й сучасного. Відповідаючи на запитання кореспондента газети «Високий Замок» про ставлення до можливого визнання в Україні на державному рівні Української повстанської армії воюючою стороною у другій світовій війні, пан міністр зазначив, що це може мати негативний вплив на українсько-польські відносини. І пояснив: багато поляків пам’ятають УПА, пам’ятають події 1940-х на Волині, тож сприйняли б визнання УПА вкрай негативно. Поза тим високий польський посадовець сподівається, що «мудрі українці, які знають історичну правду», зрозуміють, чого «не треба робити».

Публікуючи 28 вересня звіт свого кореспондента про цю зустріч, «Високий Замок» зазначає в редакційному коментарі: «... ми якось розберемось з Українською повстанською армією, яка, на нашу думку, без сумніву була воюючою стороною у другій світовій війні і боролась за незалежну Українську державу. А про події на Волині під час війни, то тут з паном Цімошевичем можна погодитись...»

То про які, зрештою, події 60-річної давнини, на котрі вже не вперше посилається міністр Цімошевич, даючи українцям поради стосовно УПА, і з оцінкою яких погоджується знаний львівський часопис, йде мова? Чи такі вже однозначні вони були, щоб використовувати одну з багатьох трагічних сторінок в історії двох народів-сусідів як надважливий аргумент у своєму баченні істини, що лежить на поверхні?

Як відомо, підпільну військово-політичну формацію «Українська повстанська армія» було створено 1942 року в польській частині нинішної Волинської області. Загони УПА, котра боролась за самостійну Українську державу, воювали проти німців, Червоної армії, радянських та польських партизанів, а також вступили у кривавий конфлікт з підрозділами так званої польської самооборони, яка наполягала на чинному перед війною статусі. Саме протистояння УПА і польської самооборони призвело до обопільних етнічних чисток, від яких найбільше постраждало мирне населення Волині і Холмщини.

Трагічність становища цих двох патріотичних угруповань полягала насамперед у тому, що вони піддались на провокацію взаємного супротиву, в який було втягнуто мирне населення, замість того, аби спільно боротися з окупантами. Їх спустошливий герць із самого початку став братовбивчим, бо і ті, й інші мали коріння в родинах супротивників і пролита з обох боків кров була братньою не лише за слов’янською ознакою. Як це бувало в таких міжетнічних сутичках і раніше, засліплені ненавистю воюючі сторони вже й не усвідомлювали, на кого підіймають руку. Та ті, проти кого була спрямована їхня зброя, — мирні поляки та українці, —і у найдраматичніші часи не втрачали добрих стосунків. Є немало підтверджень цього. Одне з них — історія моєї родини.

Велика сім’я мого діда по маминій лінії, Віктора Вовка, зустріла війну на хуторі біля села Верба нинішнього Володимир-Волинського району на Волині. Найстарший із шести дітей, Володько, став членом УПА і за спробу підірвати повітову комендатуру був на початку 1943 року схоплений гестапо і згодом потрапив у концентраційний табір на рурських шахтах. Невдовзі по тому, як його заслали в Німеччину, в селах повіту почалася страшна різанина між поляками та українцями.

Одного раннього ранку у вікно Вовкової хати хтось вимогливо постукав.

— Відчиняйте, куме, то я, Франек, — почув господар польською знайомий голос.

Коваль Франек, який жив на сусідньому хуторі, був кумом подружжя Вовків по їхній наймолодшій доньці. Серед місцевих українців і поляків це було не рідкістю: і кумувались, і родичались, як між своїми. Разом і релігійні празники та національні урочистості святкували — почергово ходили в гості одне до одного. Та того разу Франек прийшов не в гості просити.

— Біда, Вікторе, — зашепотів він, коли сусід вийшов на ганок. — Сьогодні наші будуть вирізати в селі українців. Хутко збирай родину і втікайте — в болотах пересидите.

Розбудивши дітей, дід наказав їм брати теплу одежу, продукти, виводити зі стайні коня і корову, а сам кинувся до недалекого хутора, де жила теща. Він знав, що в неї в обійсті, крім родичів, тоді перебувало ще кілька сімей односельців.

Однак мати бабусі Килини, а за нею й решта втікати навідріз відмовилися.

— Ми Богу вгодні, — сказали, — нас не зачеплять. А ви рятуйтесь — всі ж знають, ким був Володько.

Згодом бабусина племінниця Ніна, яка чудом врятувалася, добравшись поранена до сусіднього села Овадне, розповіла про жахливу бійню, яку влаштував загін польської самооборони в українському хуторі. Вбивали всіх — жінок, дітей, немічних старих. Тих, хто не помер одразу, добивали. Бабусиній мамі розтрощили прикладом голову, і вона так і залишилася на стільчику під грубою, на якому сиділа, коли приходив її зять. Єдиний свідок цієї трагедії Ніна зосталася живою лише тому, що на неї, вже поранену, впало відразу кілька мертвих жінок, закривши її своїми тілами від подальшої розправи.

Того ж дня кілька хуторів українців було спалено. Згоріло й обійстя мого діда.

До самої своєї смерті дід Вовк із вдячністю згадував поляка Франека і розповідав про нього нам, онукам, щоб ми знали, хто врятував життя нашим батькам. Дід не був ні націоналістом, ні космополітом. Про оточуючих казав так: між сусідами, як і в родині, всяке буває. Та хто чужого добра не пам’ятає, той і на своє не заслуговує.

Я завше згадую ці його слова, коли знову чую чи читаю, як та чи інша сторона в польсько-українському діалозі намагається трактувати наші непрості вікові стосунки на свою користь. Та не може бути тут жодної користі, панове. Лише пам’ять, прозріння та прощення.

Кожний народ повинен пам’ятати і героїчне, і чорне своє минуле. У кожного вистачає і того, й іншого, часто впереміж. І не може таке біло-чорне минуле у тих видаватися лише геройством, а в тих — лише підлістю. Або навпаки. Так само, як і не можна, особливо з висоти сьогодення, переважувати на терезах історії, скільки в кого того чорного було більше. Перевага може бути тільки за тим, у кого немає за душею гріха. А безгрішних людей, на жаль, не буває.

На згаданій уже зустрічі міністр закордонних справ Польщі сказав, що сучасники за минуле не відповідають. А хто ж тоді нестиме відповідальність за наше спільне прозріння? Адже діди й батьки відходять, а дітям і онукам жити поряд. Без відчуття відповідальності за минуле не може бути прозріння. А воно — тягар сучасних українців і поляків, ми приречені на нього.

Саме прозріння допомагає людині сягнути найвищого прояву духовності — прощення. І в прагненні до нього нація відрізняється від індивідума тільки тим, що їй потрібно набагато більше часу і зусиль, аніж кожному з нас зокрема.

Лист-звернення Александра Квасневського до Товариства українців у Польщі, в якому він просить пробачення за наслідки акції «Вісла», — високий прояв духовності польського лідера. А моя родина пройшла Рубікон прощення вже багато років тому...

Щирий друг України, видатний польський політик Яцек Куронь нещодавно сказав, що могили по обидва боки кордону між нашими країнами повинні бути пам’ятниками порозуміння і примирення. І запропонував написати на меморіалі воїнам УПА в Польщі: «Героїчно полеглим за незалежність України у братовбивчій польсько-українській війні». А на одній із плит відомого львівського «цвинтаря орлят» — зробити аналогічний надпис про поляків.

Ми повинні разом пройти через прощення як катарсис — таке потрібне всім нам очищення душі, не розгубивши кожен своїх справжніх героїв.

Юрій ЗИЛЮК,журналіст.

Львів.