Велика Вітчизняна війна... Розповіді про неї передають із покоління у покоління. Це страх, який живе у серцях наших бабусь і дідусів... Це сльози осиротілих дітей. Це безжальний біль тих, хто вижив...
На стіні в маленькій затишній кімнатці Ніни Григорівни Менькиної, заслуженої вчительки України, викладача російської мови й літератури з сорокарічним стажем, висить фотографія батьків. Вона постійно нагадує їй про ті часи...
1942 рік... Евакуація з Полтави за Урал. Мати — на роботі, батько — на фронті. Маленька худенька дівчина з двома туго заплетеними косичками шикує хлопців у дворі в колону по два. Ніночка — їхній командир, і хлопчаки слухняно виконують усі її накази, старанно марширують подвір’ям, підхоплюючи слова військової пісні. Вони зайняті важливою справою — готуються допомагати дорослим битися з фашистами. Бо майже у кожній родині на когось чекають: на батька, чоловіка, сина. Продовжують чекати й тоді, коли надходять листи зі страшними словами: «Пропав безвісти».
Там, у евакуації, була незбагненна віра у диво: а що як справді живий?.. А найменший стукіт у двері примушував шалено битися серце. Але дива не траплялося. І від Ніночкиного батька вже давно не було вістей.
— Пам’ятаю, знайомі порадили мамі скористатися місцевим повір’ям: зібрати у сусідів по жменьці борошна й випекти маленького круглого буханця хліба, за яким начебто можна визначити, живий батько чи ні.
...Кімната чисто прибрана, стіл накритий білою скатертиною, посередині — свіжеспечений хліб. Мати з дочкою сіли за стіл одна навпроти одної. Мати тихим голосом, що переривався від хвилювання, вимовила якісь слова. Стояла дзвінка тиша. Напруження важкою хмарою висіло в повітрі. Ще хвилина, і, здавалося, прорветься хмара й поллються гіркі солоні сльози.
Мати з дочкою кінчиками пальців одночасно торкнулися хлібини й підняли її. Тепер починалося найголовніше. Якщо вона закрутиться, то людина жива й обов’язково повернеться, приїде. Кругла хлібина символізувала колесо — колесо воза, машини, поїзда, якими приїде той, на кого дуже чекають. Тримаючи маленькими рученятами хліб і відчуваючи, що він не крутиться, дівчинка з відчаєм подивилася на маму й, побачивши її очі, повні сліз, сама тихенько почала пальчиками підштовхувати буханець, а потім радісно вигукнула:
— Мамо, мамо! Хліб крутиться! Хліб крутиться! Батько живий! Він приїде!
— Так, так! — підтримала Ніночку мати. — Хліб крутиться! Батько обов’язково повернеться!
За стіною, в іншій кімнаті, сиділи сусіди й чекали. Почувши радісні вигуки, всі почали голосно розмовляти, сміятися, поздоровляти матір і Ніночку.
— Хоча кожна з нас знала, що хліб не крутиться у наших руках, я все-таки хотіла хоч трохи заспокоїти маму, дати їй надію, а мама хотіла заспокоїти мене, — з гіркотою згадує Ніна Григорівна. — Адже батько так і не повернувся з війни. Пропав безвісти.
Удвох батьки так і не встигли сфотографуватися. Але на стіні висить фотокартка, яку зробила сама Ніна Григорівна: молоді мати й батько разом. Пам’ять про них живе в серці доньки.
Красноармійськ
Донецької області.
