«Хворі» бомжі — народ особливий, не дуже товариський. І все-таки після кількох зустрічей мені стала зрозуміла технологія їх «роботи».
Дах для Єгорича
Іван Погодін звик працювати професіонально. О 8-й ранку він займає своє звичне місце у підземному переході неподалік від залізничного вокзалу. Кидає в потерту кепку одногривневу купюру — для затравки. Поряд ставить бувалі в бувальцях милиці, на шию вішає табличку: «Допоможіть, чим можете. Потребую лікування ніг». І жалісливі громадяни, частіше приїжджі, час від часу подають.
На розмову зі мною Іван Єгорич (як він сам відрекомендувався) погодився неохоче. За ті двадцять хвилин, що ми обмінювалися короткими репліками, у кепці зібралося готівкою шість гривень. П’ять з них він сховав до кишені.
Іван Єгорич родом із Молдови. Сидів у в’язниці, залишився без житла. Ставши бомжом, місцем перебування обрав хлібосольну Одесу. Милиці потрібні йому лише для двох потреб: аби розжалобити натовп і на випадок розбирання з такими само бомжами-прошаками.
«Раніше, — розповів мені професіональний жебрак, — розбирання з чужаками були «крутими»: без крові і вибитих зубів не обходилося. Нині час не той. Та й дах у мене є».
Дахом виявилися два білявих хлопця років двадцяти. На руці в одного з них була наколка. Під час нашої розмови вони розбиралися з продавщицею бананів, що розташувалася неподалік. «Прийшли за другою частиною суми, — довірливо повідав Іван Єгорич. — Позавчора її ледве не замочили — обіцяних грошей не набралося. З мене ж беруть небагато: десять—двадцять гривень за день. Я тут четвертий рік товчусь».
Удаваний хворий
Бізнес удаваних хворих розцвів в Одесі махровим цвітом. Міліціонери, які шмонають підозрілу довколавокзальну публіку, до «симулянтів» зазвичай не чіпляються. По-перше, міліціонери — теж люди, по-друге, і закону такого немає, щоб узяти прошака за барки. Утім, як сказав один працівник міліції, який побажав залишитися неназваним, «буде вказівка згори —з жебраками упораємося...».
Нині затримати старця можна на 10 діб для «санобробки». Можна оштрафувати і батьків за неналежне виховання дітей, що збирають милостиню буцімто для лікування. Справа ця досить клопітна, оскільки відрізнити хворого від здорового навіть професіоналу непросто.
Спектакль для жалісливих і цікавих
«Хворі» бомжі — народ особливий, не дуже компанійський. На їх тлі скромний бізнес Івана Єгорича здається дитячою забавкою.
«Нижній» (за термінологією самих гравців) — це досвідчений бомж, який виставляє для загального огляду свої виразки і покалічені кінцівки, лікувати які він не буде з тієї простої причини, що вони для нього —основна стаття прибутку. Він завжди один — в інвалідній колясці, на дерев’яному ящику чи стільці.
«Верхні» — з числа міцніших бомжів або звичайних викидайлів — прикривають його здалеку, тусуючись на доступному для огляду просторі довкола «нижнього». Час від часу, на випадок появи міліції чи іншої перешкоди, вони дають знак. Поблизу від «нижнього» ошиваються кілька «середніх», які створюють натовп і час від часу для затравки підкидають йому гроші. А той не сидить склавши руки. Він або виступає з патетичною промовою, розказуючи про свої злигодні, або награє на гармошці, або затіває скандал із «середніми». Усі його дії спрямовані на те, щоб прикути до себе увагу перехожих, створити натовп. Заробіток — це не тільки гроші, яких йому накидають жалісливі перехожі, а й частина тих грошей, які виловлять із кишень цікавих «середні», що працюють звичайними «щипачами».
Організатор цього спектаклю — «бригадир» — відповідає за узгоджені дії всіх учасників гри, але сам у ній участі не бере, залишається збоку. «Бригадирів» призначають із числа бомжів, якими керує безпосередньо так званий король. Людина ця своїм виглядом зовсім не схожа на тих бомжів, що зустрічаються на вокзалах або в під’їздах. Роз’їжджає він на іномарці і керує навіть якоюсь фірмою, в якій крутяться зароблені «бригадирами» гроші. Єдине, що ріднить короля з усіма іншими бомжами, то це те, що він наймає житло і не має постійного місця проживання. Його завдання — не тільки розбирання з кримінальними угрупованнями й охорона життєво важливих зон впливу, а й розподіл зароблених грошей.
Цвяхи в животі
«Падло, лікарю, ти що, не бачиш, що я хочу здохнути?» — кричить ще один урка-симулянт Матвій Самсонович Огризков, ковтаючи порцію битого скла. Лікар-хірург Герман Альфредович Рачковський усе бачить, усе розуміє, але рятувати життя таких пацієнтів — його обов’язок. Урку, що перебуває під слідством, часто кладуть у спеціальні відділення міських лікарень. Навіщо це робиться?
— Все дуже просто, — пояснив мені Герман Альфредович. — Я рятую життя пацієнта, а пацієнт потім рятує себе від в’язниці, зайшовши на затишне лікарняне подвір’я.
Таких удаваних хворих відносно небагато, і стикаєшся з ними безпосередньо, лише коли сам потрапиш до лікарні. Залишаючи лікарняний заклад, вони часто прихоплюють речі сусідів по палаті, особливо одяг, щоб було в чому похизуватися на волі. Симулюють в основному психічні захворювання, спробу самогубства. Лікарям часто доводиться витягувати із стравоходу і шлунка пацієнтів цвяхи завдовжки 12 сантиметрів, шпильки та інший інструмент.
Якщо зеків лікують за державний кошт, то справжнім хворим, що в пошуках зцілення прибули до Одеси із близького зарубіжжя, госпіталізація в клініки заказана: в них немає медичного страхового полісу.
— Коли розвалився Союз, — розповідає лікар Герман Альфредович, — то Грузія, Азербайджан, середньоазіатські республіки виявилися практично без кваліфікованої медичної допомоги. Навіть зовсім дріб’язкове лікування там не обходиться без поборів. Тому хворі посунули до нас. Не всі з них можуть віднайти гроші на перебування у платних клініках, а тому змушені йти на всілякі хитрощі.
Госпіталізувати в українську клініку їх можуть тільки по «швидкій допомозі». Тому багато хто з них симулює напад, дуже часто неподалік від лікарні, і в «гострому» стані потрапляє до лікарняного відділення. Але гроші все одно потрібні. Тому вони йдуть жебрати на вокзали, вішаючи на шию табличку на зразок: «У мене гангрена ніг, допоможіть на лікування» або «Допоможіть дитині вилікувати рак крові».
— Якщо починаєш їх розпитувати, куди вони збираються лягати і яка конкретно їм потрібна операція, — продовжує Герман Альфредович, — то верзуть якусь нісенітницю, падають у ноги і... зникають з насидженого місця. Ці люди справді хворі, але не на ті хвороби, назви яких старанно пишуть на табличках, аби розжалобити публіку. Якщо у тебе просто геморой і немає грошей на ліки, то ніхто тобі й не допоможе. Ось і прикидаються...
Реформи, що проводяться в країні, вважає авторитетний спеціаліст, «усіх нас перетворили на хворих». Йдеться про масову неврастенію. Коли до вагону заходить увесь у сльозах чоловік з дитиною на руках і просить грошей на лікування — це шокує. А як не дати старій жінці, котра на мізерну пенсію не може купити ліки?
Жлоби
Є ще одна категорія удаваних хворих. Це не гості з колишніх союзних республік, не бомжі і не злочинці у звичному розумінні цього слова. У них є квартири, машини й інші атрибути забезпеченого життя. В народі їх називають жлобами.
Одну таку пару вже немолодих людей я часто зустрічаю в електричці. Вони видають себе за приїжджих, що збирають гроші на лікування. Не соромляться навіть своїх сусідів по будинку, які зустрічаються інколи в вагоні. «Зятю другу машину купили — і все жебрачать», — повідомила мені знайома пенсіонерка, що сиділа поряд. Жлоби, одне слово. А ось цікаво: коли вони справді захворіють самі або їх діти й онуки, чи знайдуться такі, хто не тицьне презирливо пальцем: «Дивіться, знову ці жлоби жебрають!».
Одеса.
