Сьогодні в Національній опері йдуть «Вікінги» — балет Євгена Станковича, найвідомішого українського композитора. Йому сьогодні — 60 років. Те, що йдуть саме «Вікінги», може, не випадковість — він сам нагадує вікінга: сміливий і веселий першовідкривач незнаного. І так само, як колись вікінги, викликає шанобливе захоплення старої Європи, ба й молодої Америки, де його музика звучить у найкращих концертних залах. Отож йому 60.
Завтра в Національній опері — авторський концерт ювіляра, де виконуватимуться Концерт для альта з оркестром (соліст Д. Райскін із Голландії), Симфонія пасторалей (соліст Е. Ідельчук, Росія/Фінляндія) і нова Симфонічна поема, назву якої буде оголошено безпосередньо під час прем’єри.
60-річчя Євгена Станковича відзначають вагомо: сьогодні в Національній філармонії буде представлено ще й оперну виставу «Цвіт папороті» у постановці для камерного хору; з’являться п’ять-шість нових компакт-дисків з творами, котрі ще не виходили масовим тиражем; на підході фільм про композитора і (наступного року) турне по Європі. В Інтернеті з’явився веб-сайт: www. stankovych. org. ua.
А серед написаного про ювіляра ми знайшли (видану в Сумах) монографію чудового українського музичного критика Олени Зінькевич. Не відмовимо собі в задоволенні зацитувати кілька абзаців:
«Коли намагаєшся визначити суть будь-якого великого явища — а до таких я безперечно відношу Євгена Станковича — коротка словесна формула ніяк не дається: надто багато треба в неї вмістити.
Мимоволі починаєш надбудовувати нові й нові поверхи характеристик (пам’ятаєте ці ритуальні фрази портретних статей — масштабність задумів, образне багатство, широкий жанровий діапазон тощо), але, домігшися бажаної повноти, раптом бачиш, що це багаточленне формулювання мертве... Воно не породжує ефекту портретної подібності, спричиняючи протилежну дію: блочно-типової нудьги.
А тому, відкинувши регламенти академічного музикознавства, поділюся суто особистим відчуттям, з яким, можливо, погодяться не всі. Миттєва асоціація, що виникає у мене при думці про Станковича, — невикоренимо життєлюбний, талановитий і великодушний бургундець Кола Бруньйон, той, що «багато за що брався, часто намагався, хапав, ласував і всеньке життя не вгавав» (Р. Роллан). Та сама нестримна життєва енергія, настояна на життєдайних соках народної творчості, кипить і тріумфує в музиці Станковича, кидає відблиск і на людську його стать — високого, сильного, кремезного. Хай не дивує така «інтернаціональна» паралель — хіба то не свідчення справжньої масштабності таланту! Композиторському голосові Станковича не довелося пробиватися крізь щільний хор колег: його почули одразу. А це, погодьтеся, нелегко у наш густо населений музикою час...
Його не тільки почули, він дуже швидко зібрався на силі. І от уже (в найперші післяконсерваторські роки) Станкович — визнаний лідер свого покоління, молоді 1970-х, а згодом — одна з головних постатей української музики загалом.
Зовні лінія його долі здається вельми ефектною у своєму стрімкому сходженні: хлопчина зі Сваляви, що виріс у звичайній трудовій родині (батьки — вчителі), — і провідний композитор, відзначений різноманітними преміями, званнями, регаліями. Етикет портретного жанру потребує тут звичного розчулення такою метаморфозою.
Та може, час перестати розчулюватися над тим, що має стати нормою життя? Талант і праця завжди є підвалинами кожної долі, що відбулася, і Станкович — не виняток. Це тепер режисери і хореографи намагаються залучити його у співавтори, справедливо вбачаючи в цьому гарантію успіху. Це тепер — на відстані часу —здається, що все було казково швидко: його і друкували, і виконували, і обирали — просто-таки ідеальна ілюстрація до одного із розхожих гасел (а по суті — чергової міфологеми) радянської епохи — «молодим дорога в нас усюди». Та Станковича не підсаджували на висоти Парнаса. І дійсність — з її суворою прозою — була і простіша, і складніша...»
(Повний текст монографії: Елена Зинькевич. Симфонические гиперболы (о музыке Евгения Станковича) — науковий додаток до журналу «Зеленая лампа». — Сумы, 1999.
