Цього року Павло Супрун, сліпий кобзар із Києва, одержав у номінації «За збереження традицій народного мистецтва» міжнародну премію «Філантроп». Вона заснована ЮНЕСКО, Міжнародною організацією інвалідів, Всеросійським товариством інвалідів, фондом «Філантроп» та урядом Москви. Премію вручив у московському Великому театрі голова опікунської ради фонду, знаний актор Юрій Соломін.
...Павло народився лютої зими 1937-го в селі Попівка Конотопського району Сумської області і був п’ятим сином у родині сільських трударів. Матусина колискова, батьківські пісні визначили життєву стежину обдарованого хлопчика. Була б та стежина щасливою і сонячною, якби не війна. У сім років Павло втратив зір, але музика освітлювала морок ночі, який настав після вибуху снаряда.
Майбутній кобзар навчався в Київській школі-інтернаті для сліпих дітей. Співав у хорі. Потім була народна консерваторія. Упродовж 35 років працював слюсарем-складальником на навчально-виробничому підприємстві № 1 УТОСу аж до виходу на пенсію.
Минуло більш як 45 років творчої діяльності заслуженого працівника культури України Павла Супруна. Його концертні маршрути пролягли через усі регіони нашої держави, сягнули Польщі, Сполучених Штатів Америки, Великої Британії.
Скрізь — успіх, овації, бо інакше і не могло бути, коли ллється його молодечий голос під срібний передзвін бандури.
Супрунівський репертуар — як розлогий український степ, і оспівує кобзар рідний край. Звучать чумацькі, козацькі, історичні пісні, жартівливі, ліричні народні думи.
Павло Степанович написав десятки сповнених потужного драматичного напруження творів, поміж них «Воскресни, мати Україно», «Голодомор», «Дума про Полуботка». До слова, бібліотека Конгресу США у Вашингтоні придбала «Думу про Чорнобиль» Супруна.
Та ятрять душу співця реалії сьогодення. Він з гіркотою говорить про те, що в єдиній професійній кобзарській школі в селі Стрітівці під Києвом не зустрінеш жодного учня — незрячого юнака. Державі байдуже, що не готується зміна старшому поколінню сліпих музик, яке відходить від активного творчого життя або залишає білий світ. А самоуки ж навіть нотною грамотою не володіють.
А спробуйте нині виїхати на гастролі, найняти навіть невеличку концертну залу чи записати компакт-диск... У Міністерстві культури і мистецтв грошей на це немає, в УТОСі і поготів. Де ж їм знайтися в інвалідів?
Сумно й інше: одержуються відзнаки і визнання в чужих державах, а в рідній хаті перед сліпими кобзарями двері і вікна зачинені. Не достукатися. То що, жебракувати, як легендарні попередники?
