До гінекологічного відділення райлікарні її доставили в напівнепритомному стані через втрату чималої кількості крові. Лікарі, медсестри, ні про що не розпитуючи, передусім спішно взялися рятувати життя молодої жінки. Час від часу Людмила приходила до тями, затим знову впадала в забуття. У невеликому містечку знали, що вона була вагітною, й тепер ось, розуміли медики, сталися пологи. Не в умовах медзакладу, звідси й ота кровотеча. А де саме? І де немовля?
Щось пояснювати Л. не збиралася. Покликали на поміч міліцію: може, та дитина десь кинута ще живою і її розшукати, рятувати треба? Спільними зусиллями, слово за словом з’ясували всю моторошну правду скоєння злочину — тепер уже можна було робити й таке припущення.
20-річна Л. уже мала двох малолітніх діток. Виховувала їх сама, без чоловіка. Ніде не працювала і не вчилася. Перебиваючись з хліба на воду. Спосіб її життя одні засуджували, інші співчували їй та її скривдженим долею діткам. Сусіди за голови хапалися, коли почали помічати, що жінка знову вагітна: «Куди ж їй третього, коли й оті двійко зайві?».
Та ті двоє вже були, а ось третє таки справді «зайве», — так, мабуть, міркувала. Бо як відчула наближення пологів, то поспішила не до лікарні, а подалі від неї — на територію колишньої «Сільгосптехніки». І там без сторонньої допомоги народила хлопчика. А після цього не додому понесла, а викинула до пожежного водоймища. «Бо малюк, — твердить тепер, — народився мертвим». Правоохоронці витягли немовля з отого водоймища, відправили тільце на експертизу: хай вона з’ясує, коли та через що став хлопчик мертвим. Після цього й вину матері можна буде з’ясовувати. Яка, втім, на кілька наступних днів була в непритомному стані...
Одеська область.
