У далекому 1951-му Микола Федорович повернувся з армії. Всі товариші вже одружилися, а він у свої 25 ходив у парубках. Якось сусідка сказала, що її небога давно вже за ним сохне. Збирайся, каже, сватати поїдемо. І вирушив Микола до дівчини, якої і в очі не бачив.

— Наречена мешкала в сусідньому селищі, — пригадує співрозмовник. — Наталка була скромною дівчиною років сімнадцяти. Та ба, кохання з першого погляду не вийшло. Ми трохи з нею побалакали про життя та й подалися зі сватами додому.

Минув рік, і я лаштувався до весілля з Мариною — дівчиною з мого села, гарною, роботящою. Відгриміла музика, відтанцювали гості. І ми... розійшлися, не проживши й місяця. У таких випадках кажуть: «Не судилося».

А час спливав. Друзі дітей виховували, а я по дахах голубів ганяв. Та невдовзі настав час ставати главою нової родини. Цього разу все було благополучніше. Ми з Людмилою зустрічалися десь із рік, а тоді одружилися, переїхали до власного будинку й народили сина. Сімейне життя протікало спокійно, і здавалося, що так буде завжди.

— То що ж завадило вам розкошувати такою стабільністю? — нетерпляче очікую продовження розповіді.

— Одна зустріч. Поїхав у справах до міста і зустрів іншу жінку. Зовсім не схожу на тих, яких я знав раніше. Гарна, розумна, чарівна, жіночна. Вона втілювала в собі все прекрасне, що є на землі. Ми з Наталкою покохали одне одного. І я залишився в місті.

— Тобто  покинули родину заради хвилинного захоплення...

— Не покинув — залишив. І не заради швидкоплинного захоплення, а підкоряючись долі. Я регулярно посилав гроші на сина і по можливості допомагав колишній дружині. А з Наталкою ми одружилися, і лише після весілля я дізнався про її минуле.

Народилася вона в селищі неподалік мого села. Коли їй виповнилося сімнадцять, тітка вирішила скоріш видати дівчисько заміж. Сказала, що в сусідньому селі є хлопець, який у неї закохався. Вирішили, що згодом і вона його покохає, а тепер головне — весілля. Та коли приїхав отой суджений, то нічого доброго не вийшло.

— Ви хочете сказати..

— Так, тим хлопцем був я. А тепер ось, багато років по тому, знову зустрів її. Шкода лишень, що часу багато згаяли. Та нічого, ми обов’язково надолужимо втрачене.

— А Наталя Максимівна знає, що її невдалий наречений — то ви?

— Ні. Я дуже змінився відтоді. Хочу, щоб це лишилося моєю таємницею.