Тихим літнім вечором сиджу вдома самотня і нервово перемикаю телевізор. По всіх каналах крутять зарубіжні серіали про красиве кохання. Але ж у житті такого не буває! Молоді люди навіть підійти й познайомитися нормально незугарні. Намагаються, звичайно, щось утяти оригінальне, а виходить таке... Хоч стій, хоч падай.
Мені 15 років, і друзі кажуть, що це високе почуття ще попреду. Та чому вони можуть бігати на побачення, а я повинна чекати невідь на кого?
Помічала, що хлопцям до вподоби дівчата-шелихвістки. А коли ти не просто симпатична, а ще й не дурна, то вони чомусь обходять тебе десятою дорогою, наче прокажену. Невже побоюються рівності? А я прагну романтики! Ніжних поглядів, прогулянок при місяці, цікавих розмов і взагалі, як писав Едуард Асадов, любові прагну зорепаду. Гарної-прегарної, великої-превеликої. Просто не вірю, що перевелися всі лицарі, а я так і залишуся сама.
Харків.
