От уже понад 10 років я листуюся з родиною американських фермерів зі штату Небраска. Якось навіть гостювала у них із місяць. Тому і Рyфі Браунам по 75 років. Разом із синами займаються сільським господарством. На п’ятьох дороcлих тримають велику череду (чотири сотні голів) і обробляють понад дві тиcячі гектарів землі.

Чому я про це пишу? Річ у тім, що не так давно побувала в одному селі на Одещині і мимоволі зіставила спосіб життя моїх американських друзів з буднями української родини Галини й Михайла, котрі на 20 років молодші за Браунів. Мене вразила діаметрально протилежна картина, що постала переді мною...

Про те, що він не піде на пенсію, Браун-старший говорив завжди. «Працюватиму, поки стане сили» — його кредо. У листах він захоплено, докладно розповідає про ділянки землі, де не проводить оранку (це захищає грунт від вивітрювання). Відведені під пар землі розорюють і засівають певного виду рослинами з невеликою кореневою системою. Я заглибилася у написання трактату з обробки землі? Ні, просто хочу показати, скільки уваги приділяють мої знайомі таким, здавалося б, дрібницям, як відновлення родючого шару грунту тощо. «Взимку я відвідую семінари авторитетних фахівців, — пише Том, — щоб не відставати від новітніх методів праці в землеробстві, а потім усе переповідаю синам». Що ж дивного, що ця дружна фермерська родина отримує й відповідні врожаї. Але, крім того, Том протягом майже сорока років є активним членом товариства землеробства і захисту довкілля. Його дружина Руф у свої 75 працює в одному з жіночих клубів і при тому доглядає свій двоповерховий будинок, готує чудові обіди без допомоги прислуги. Щоліта подружжя вирушає у туристські поїздки.

І от я в селі під Одесою. О 10 ранку захекана Галина прибігла з роботи додому, щоб процідити видоєне удосвіта молоко. Нашвидку прибрала в хаті, розпалила в печі, приготувала їжу. Бджілкою пурхнула за двері і повернулася з оберемком дров і відром вугілля.

— А чоловік на роботі? — поцікавилася я.

— Він уже не працює, — відповіла хазяйка. — На пенсії, і поки що спить. Я його не буджу: встане, поснідає, зробить своє діло що там треба по господарству...

Зізнаюся, мені важко було зрозуміти, що саме йому ще лишалося зробити. А Галина продовжувала:

— Ноги в нього чомусь болять і ступні мерзнуть. Напевне, поганий кровообіг...

В цю мить з кімнати вийшов Михайло — ще далеко не старий кремезний дядько з рум’янцем на щоках. Я уявила собі його з відром вугілля в руках і подумала, що, можливо, «профілактичне» розпалювання печі вранці вилікувало б його поганий кровообіг.

Але промовчала. Яке мені діло до малознайомої родини?..

* * *

На жаль, порівняння не на нашу користь... Хоча перші кроки, що допомагають людям похилого віку оптимістичніше сприймати життя, спостерігаю і в нашому суспільстві. Днями, приміром, із задоволенням прочитала про Центр активного довголіття. Головне — пам’ятати: багато що залежить від нас.

Одеса.