Свят у нас багато. І на кожне — щонайменше три дні. Встигаємо й у хаті попоратись, і на люди вийти. І побачити дещо, та й почути...
Іду вниз Костьольною до майдану Незалежності. Лунає музика, сміх, співи. Аж ось іззаду напливає голосна розмова двох чоловіків. Суті добрати не можна за барвистими прикрасами «позалітературної» лексики, котрі раз у раз перериваються вибухами реготу.
Мене вистрибом переганяють двійко святково одягнених діток. Дівчинка років п’яти з майстерно виплетеною кіскою-коронкою і трохи старший хлопчак з величезним пакетом чіпсів. Пролітають, ніби човники, гнані брудною хвилею лайки.
— Мишко, Надійко! Постривайте, ще загубитесь!
За малятами поспішають ошатні розфарбовані матусі, а далі...
Я пропускаю їх і звертаюсь до двох молодиків, які створюють специфічний «святковий» настрій.
— Хлопці, адже тут жінки, діти!..
Один, при краватці, з мобільником на поясі, в темних окулярах, озирається.
— Які діти? Де?
— Та он же, дівчинка, хлопчик...
— А-а, то наші! — в голосі навіть гордість. — А що таке?
— Вони ж бо чують, що ви говорите...
— Ге-ге! — регоче другий, з величезною головою бізона на грудях. — То й гаразд! Нехай, б..., звикають!
P.S. У наступній «Сім’ї» ми з вами говоритимемо про мат.
