Міністерство юстиції попереджає: українські суди мають керуватися принципами справедливості, щоб у громадян не було підстав для звернення до Європейського суду
Було зроблено все, щоб
«переломити закон через коліно»
та зняти заборону Арбітражного суду на відчуження акцій «ЛиНОСу» до врегулювання боргових відносин. Тим паче, що покупець (ТНК) уже «визначився зі своїми пріоритетами стосовно заводу». Залишалася «звичайна дрібниця» — пристойно подати це як комерційний конкурс з продажу пакета акцій ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез» розміром 67,41% статутного фонду інвестору — «ТНК—Україна» як такому, що запропонував «найвищу ціну» — 53 мільйони гривень. (Раніше ми вже писали, що реальна вартість «ЛиНОСу» близько 5 млрд. гривень, тож навіть віднявши від цієї цифри суму всіх заявлених боргів підприємства, а це близько 1 млрд. гривень, ТНК мала б заплатити за 67% акцій (контрольний пакет) не менш як 2,5 мільярда гривень, та аж ніяк не два відсотки від цієї суми). Тільки, схоже, у цьому випадку все робилося за дешевим рекламним принципом
«Навіщо платити більше?»
Зрештою, можна зрозуміти покупця — він завжди намагається купити дешевше. Та для того й існує Фонд держмайна України, який проводив комерційний конкурс, щоб контролювати дотримання чинного законодавства. Наприклад, додаткові умови участі в цьому конкурсі відповідно до статті 5 Указу Президента від 29.12.1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні» передбачили, що учасник конкурсу повинен надати «повні (в повному обсязі) відомості щодо відносин контролю, якими учасник конкурсу (особа, яка його представляє) та особи, що його (її) контролюють, пов’язані з іншими особами, а також відомості про особу, яка здійснює контроль за діяльністю групи суб’єктів господарювання, що пов’язані відносинами контролю з учасниками конкурсу». Далі в умовах конкурсу довгий перелік випадків цієї можливої пов’язаності учасників. Положення про порядок проведення конкурсів з продажу пакетів акцій ВАТ, створених у процесі приватизації, також зобов’язує учасників конкурсу подавати конкурсній комісії достовірну та повну інформацію про осіб, які їх контролюють. Бо й справді, навіщо платити більше, якщо два учасники конкурсу — і «ТНК—Україна, і ТОВ «Продінторг» контролює та сама російська група («Дзеркало тижня», № 26, 2000 р.). Та Фонд держмайна України замість виконувати свої безпосередні обов’язки та перевірити надання учасниками конкурсу достовірної і повної інформації, як ми знаємо, був заклопотаний зовсім іншим — зняттям заборони Арбітражного суду на продаж акцій «ЛиНОСу». Але якби ФДМ навіть елементарно звернувся за довідкою хоча б до статистичних органів, то отримав би відповідь, що директор підприємства з іноземними інвестиціями «ТНК—Україна» О. Крендецер (тобто представник майбутнього покупця «ЛиНОСу») має найбезпосередніший стосунок до Товариства з обмеженою відповідальністю «Продінторг», тобто до другого і останнього учасника так званого «комерційного конкурсу з продажу».
ФДМ міг легко виявити порушення,
що автоматично роблять цей конкурс незаконним. Але ми пам’ятаємо, що фонд у цей час «воював» із вітчизняними кредиторами. До слова, статут «Продінторгу» було «задіяно» саме перед конкурсом — 23 березня 2000 року, а вже 30 травня 2001 року цю структуру було вилучено з Єдиного держреєстру підприємств і організацій України. Як то кажуть, Мавр зробив своє діло...
Та коли переобтяжені державними турботами чиновники ніяк не зреагували на кричущі факти порушення приватизаційного законодавства, гендиректор НВО «Агрокомплекс» О. Галкін подав до Господарського суду Києва позовну заяву про визнання результатів комерційного конкурсу з продажу «ЛиНОСу» недійсними. Він аргументував це тим, що «до участі в конкурсі були допущені «ТНК—Україна» та «Продінторг», які належать ТНК», тоді як обов’язковою умовою проведення конкурсу є наявність не менш як двох, не пов’язаних між собою стосунками контролю, претендентів. Це по-перше. По-друге, Закон «Про приватизацію державного майна» передбачає, що приватизація здійснюється на основі повного, своєчасного та достовірного інформування громадян про порядок приватизації та про об’єкти приватизації, однак у надрукованому у «Відомостях приватизації» повідомленні про конкурс не наведено достовірної інформації про фінансово-майновий стан «ЛиНОСу», зокрема, не зазначено встановленої Арбітражним судом суми боргу перед «Агрокомплексом». І, по-третє, 9 червня 2000 року Печерський райсуд Києва повідомив Фонд держмайна, що його дії з проведення конкурсу оскаржено в суді. Одна лише ця обставина мала «зупинити дію оскаржуваного акта», тобто конкурсу, як цього вимагає стаття 248-4 Цивільного процесуального кодексу України. За цих умов до закінчення розгляду скарги або до її відкликання проведення конкурсу вважається незаконним. Але організатори так поспішали, що знехтували навіть принципові вимоги законодавства. І Господарський суд Києва, всебічно та неупереджено розглянувши позов, мусив би це помітити. Однак
суд у позові відмовив
На тій підставі, що «НВО «Агрокомплекс» не брало участі в конкурсі з продажу даного пакета акцій.., суд прийшов до висновку про недоведеність позивачем порушень його прав та охоронюваних законом інтересів... При цьому судом береться до уваги те, що позовні вимоги грунтуються лише на припущеннях щодо можливих порушень інтересів позивача». Виходить, суду байдуже, що під час проведення конкурсу порушено закони та указ Президента про приватизацію, Положення про порядок проведення конкурсів, Цивільний процесуальний кодекс — якщо позивач участі в конкурсі не брав, його «позовні вимоги грунтуються лише на припущеннях щодо можливих порушень» його інтересів. І баста. Зате суд бере до уваги, що проти цього позову заперечував відповідач, тобто Фонд держмайна, серед безпосередніх обов’язків якого стежити за дотриманням приватизаційного законодавства. Тож, наприклад, цікаво було б почути, який із законів дозволяє ФДМ не включати до оголошення про конкурс повної інформації про об’єкт приватизації? Але якби суддя Господарського суду спробував на практиці застосувати Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, як рекомендує Міністр юстиції О. Лавринович, то для прийняття рішення на користь позивача йому вистачило б навіть «припущень позивача щодо неможливості стягнення заборгованості з ВАТ «ЛиНОС» (хоча насправді це не припущення, а юридичний факт). Оскільки Конвенцією через практику суду сформоване таке поняття власності, як «власність, що підпадає під дію законних сподівань». А в нашому випадку ці «законні сподівання» впродовж останніх десяти років встановлені більш ніж достатньо. До слова, те саме стосується порушення статті 6 Конвенції, яка передбачає, що кожен «має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом». Про факт «безстороннього» судочинства ми вже писали, тож хочемо запитати ще про таке: десять років судової тяганини можна назвати розумним терміном розгляду? Виходить, як у Гегеля: що дійсне, те й розумне, а що розумне, за їхнім уявленням, те й дійсне.
Сподіваємося, що держава не знехтує додержанням норм, які можуть призвести до порушення Конвенції про захист прав людини та основних свобод, що, у свою чергу, може мати наслідком відповідальність держави, у тому числі матеріальну, після визнання факту такого порушення у Європейському суді. «Агрокомплекс» не раз звертав увагу на незаконність комерційного конкурсу з продажу пакета акцій ВАТ «ЛиНОС», бо два учасники конкурсу — «Продінторг» і «ТНК—Україна» контролюються однією юридичною особою, тобто є пов’язаними відносинами контролю. А оскільки вони не надали всіх передбачених Положенням про порядок проведення конкурсів документів, то ці учасники взагалі не могли бути допущені до участі в конкурсі.
«Агрокомплекс» подав до суду документи, котрі підтверджують факт пов’язаності двох учасників відносинами контролю: довідки Державної податкової адміністрації та Держкомітету статистики про засновників та керівників цих двох структур. До речі, 21 серпня 2002 року в газеті «Факти» надруковано статтю, в якій з посиланням на прес-службу ФДМ зазначається, що у «складі засновників «Продінторгу» і «ТНК—Україна» не було жодної однакової фізичної чи юридичної особи. Тож, якщо прес-служба ФДМ справді поширила таку заяву, нам залишається рекомендувати фонду ретельніше ознайомитися з реаліями і таки звернутися до органів статистики і реєстрації, як це зробив «Агрокомплекс». Тим паче, що згідно з Положенням про порядок проведення конкурсів протягом п’яти днів після дати закінчення прийому конкурсних пропозицій саме
Фонд держмайна був зобов’язаний
проаналізувати інформацію, що міститься в документах учасників конкурсу. Але ФДМ не подав до суду доказів проведення такої експертизи. А це ще раз підтверджує незаконність продажу пакета акцій «ЛиНОСу» під час так званого «комерційного конкурсу». І коли Фонд держмайна не бажає встановлення істини та заперечує проти позову, посилаючись на те, що «конкурс проведено з дотриманням законодавства», то, здається, час сказати своє слово Генпрокуратурі і перевірити цю законність. Заперечує «Агрокомплекс» і стосовно висновку суду про те, що проведення конкурсу не вплинуло на його права та охоронювані законом інтереси, оскільки між ним та «ЛиНОСом» 20 серпня 1998 року було укладено угоду про погашення боргу, однак «після проведення незаконного конкурсу право власності на 67% акцій вказаного ВАТ перейшло до осіб, які, в порушення ст. 161 Цивільного кодексу України, рішень суду та прийнятих ВАТ зобов’язань, відмовляються від порушення кредиторської заборгованості ВАТ. Вказана відмова не є припущенням (як сказано в рішенні суду) — це юридичний факт, відображений в акті звірки погашення заборгованості (...). Відмова осіб, які стали власниками пакета акцій ВАТ «ЛиНОС», вбачається також із їх публічних виступів, в тому числі у пресі... Тобто наслідком незаконного конкурсу стало порушення майнових прав «Агрокомплексу». Подальше нехтування вітчизняного законодавства та прав, які гарантує Конвенція про захист прав людини та основних свобод, свідчитиме про те, що в судовій практиці права громадян абсолютно не захищені.
А хто санатор?
Тим часом власник «ЛиНОСу» — компанія «ТНК—Україна», «користуючись підтримкою республіканської влади» («Нефть и капитал», № 1 2001 р.), схоже, шукає додаткових шляхів позбавлення кредитора його законної власності. Одним з них може стати санація «ЛиНОСу» — про її початок наприкінці червня 2002 року повідомив Господарський суд Луганської області. У попередній статті ми вже писали про те, що санатором визначено стратегічного інвестора підприємства — «ТНК-Україна», а представника найбільшого кредитора підприємства — НВО «Агрокомплекс», за заявою якого у 1996 році було «запущено» процес банкрутства «ЛиНОСу» та що саме і стало підставою нинішньої санації, навіть не включено до комітету кредиторів. Водночас до цього комітету увійшли компанії, борги перед якими (ті, що на обумовлену дату — 7 березня 1996 року заявлені у справі про банкрутство) погашені, і згодом перед ними виникла нова поточна заборгованість. Але згідно з чинним законодавством борги від наступної поточної діяльності не можуть бути заявлені у цій справі про банкрутство. Тож такі дії можна назвати спецоперацією «Санація», головна мета якої — розпочати процес санації без участі заявника у справі про банкрутство, до того ж головного кредитора.
Мета новоявлених «стратегічних санаторів»
доволі прозора. Ось як оцінює ситуацію «Українська інвестиційна газета» (№ 27, 2002 р.): «Протягом трьох місяців з моменту початку санації керуючому санацією потрібно представити на схвалення комітету кредиторів план оздоровлення підприємства, який має затвердити господарський суд. Керуючий санацією отримує доволі широкі повноваження. Зокрема, він може відмовитися від виконання невиконаних раніше, або виконаних частково договорів боржника, підписаних останнім до порушення справи про банкрутство (тобто в даному випадку до 1996 року). Причиною такої відмови може служити те, що ці договори або завдають шкоди підприємству, або є надто довгостроковими, чи їх виконання не сприяє відновленню платоспроможності боржника». Тобто, як зазначає журнал «ТЭК» (№ 6, 2002 р.), санація у випадку з «ЛиНОСом» «це спроба його власника скористатися цілком легальним способом захисту від надокучливих кредиторів», тим паче, що «співвласником Тюменської нафтової компанії» є «Альфа-групп», яка, що називається, «собаку з’їла» на використанні процедур законодавства про банкрутство... Втім, і в самої ТНК є певні успіхи в цьому. Недарма російська преса не раз писала про вміле використання «танкістами» (так у Росії називають ТНК. — С. Л.) «прогалин» російського законодавства про банкрутство». Ось приклад того, як «Альфа» та ТНК повелися з російською компанією «Роспан»: «Комерційні структури почали банкрутство «Роспану» ще два роки тому. Тоді «Альфою» серед них і не пахло. В тому ж році «Газпром» передоручив турботи про «Роспан» відомій «Ітері», котра спробувала врятувати ситуацію, вклавши в компанію 30 мільйонів доларів і домовившись з усіма кредиторами про підписання мирової угоди. Але тут з’явилися панове, які через підставних осіб стали скуповувати борги «Роспану». Вони зібрали до 40 відсотків заборгованості підприємства і поставили питання про зміну конкурсного керуючого. Керуючим стала людина «Альфи» і підконтрольної їй ТНК, який взяв і викреслив з реєстру кредиторів добрих 20 відсотків фірм, практично уполовинивши в такий спосіб борговий пакет «Газпрому-Ітери». Після цього керівництво ТНК, перетворившись за допомогою такої нехитрої махінації на головного кредитора «Роспану», заявило, що хоче розпродати підприємство за борги». Коментарі, як то кажуть, зайві. Такими методами «Альфа» та ТНК діяли в Росії. Хто сказав, що в Україні чинитимуть інакше? Не для того «ТНК—Україна» за 67,41% акцій заплатила 53 мільйони 100 тисяч гривень, або 10 мільйонів доларів («вартість такого заводу, як «ЛиНОС» — С. Л.) в Європі, на думку іспанської інжинірингової фірми «Технікас Реюнідас», була б щонайменше 1,3 мільярда доларів» (повідомляв «Президентський вісник» № 6 за 2001 рік), щоб тепер рахуватися з українськими кредиторами, котрі «плутаються під ногами» транснаціональної компанії. І тут доречні будь-які методи, в тому числі і санація. А щоб «злагодженому процесу» не заважав заявник у справі про банкрутство та найбільший кредитор — «Агрокомплекс», його й було виведено зі складу комітету кредиторів. У нас навіть борги не треба скуповувати — достатньо, щоб комітет очолили свої люди.
Перепустка до комітету — відсутність давнього боргу?
Але як сталося, що НВО «Агрокомплекс», у якого на момент створення комітету кредиторів (12 червня 1997 року) було 56% голосів (тобто більшість), у 2001 році не вистачило голосів навіть для включення до комітету? Водночас головуючим обирають представника фірми «Атек-95», у якої на момент порушення справи про банкрутство було тільки 2,94% голосів. А загалом до складу комітету кредиторів включено п’ять компаній, яким на період порушення справи про банкрутство належало тільки 16,44% голосів. До того ж члени комітету кредиторів «Атек-95» та «Logіstіc Servіse» на період оголошення рішення про санацію взагалі втратили на це право в рамках порушеної у 1996 році справи про банкрутство «ЛиНОСу». За актами звірки, підписаними керівниками цих компаній та гендиректором «ЛиНОСу», заборгованість за 1996 рік перед ними погашено, а є лише поточна заборгованість за контрактами 1997 року. Проте поточна заборгованість, що виникла після започаткування справи про банкрутство, відповідно до чинного законодавства не може бути заявлена у цій справі. Додамо, що у виборах нового комітету кредиторів також брали участь представники компаній «ЦДУ «РУНО» та ЗАТ «Содружество», перед якими «ЛиНОСом» також погашено заборгованість, що була на момент початку розгляду справи про банкрутство. Тож процедуру вилучення з комітету кредиторів заявника у справі про банкрутство і найбільшого кредитора НВО «Агрокомплекс», а, натомість, включення до нього фірм, котрі в рамках започаткованої у 1996 році справи про банкрутство втратили на це право, навряд чи можна назвати інакше, як спецоперацією «Санація». До речі, збори кредиторів відбувалися в Луганську на території «ЛиНОСу» і головою зборів кредиторів було обрано представника фірми «Атек-95» Д. Солтанова. Здавалося б, що тут дивного — обрали, то й обрали. Проте це у 2001 році під час зборів кредиторів Д. Солтанов представляв «Атек-95», а от 9 грудня 2000 року в газеті «Факты» він, як в. о. директора правового департаменту «ТНК—Україна», коментуючи ситуацію із боргом «ЛиНОСу» перед «Агрокомплексом», казав, що на борг стали накручувати штрафи, пені і інфляційні процеси. Про це саме йшлося в інтерв’ю вже директора правового департаменту «ТНК—Україна» Д. Солтанова у «Фактах» від 9 квітня 2002 року. То чиї інтереси захищатиме працівник «ТНК—Україна» і водночас представник ради кредиторів, котра має оцінювати план санації підприємства? Запитання, здається, риторичне. Бо як ми зазначали, ТНК вміє використовувати «прогалини» у законодавстві про банкрутство. Хоча у нашому випадку ці прогалини навіть не шукали, а використовували інші методи.
Головна умова — «правильна» ціна
Цілком можливо, що таким чином ТНК хоче розв’язати руки на випадок можливого продажу акцій компанії. Зокрема, як повідомило агентство «Bloomberg», цитуючи президента «Альфа-групп» Михайла Фрідмана, в першій половині 2003 року на продаж може бути виставлено пакет акцій «дочки» «Альфи»—ТНК Іnternatіonal. Головним критерієм відбору претендентів на купівлю акцій, за його словами, буде «правильна ціна». Так-от, до складу ТНК Іnternatіonal, зареєстрована у Віргінському офшорі, саме і контролює українського нафтовелета «ЛиНОС».
І можна не сумніватися — ціна, що її вимагатимуть від «Брітіш петроліум» чи іншого покупця, буде «правильна» і набагато більша від суми, що її заплатила ТНК за контрольний пакет акцій «ЛиНОСу».
Програє Україна чиновників — виграє Україна громадян
Як у цій ситуації чинитиме «Агрокомплекс»? Його гендиректор О. Галкін зазначає, що навіть сьогодні, після багатьох неправових дій влади, ще не пізно повернутися до виконання підписаної у серпні 1997 року угоди між кредитором і боржником. Але якщо «ЛиНОС» й надалі нехтуватиме цю угоду, якщо утилізуватимуть матеріали справ, на основі яких виносили рішення про належність «Агрокомплексу» 375 тисяч тонн нафти, а зі справи про банкрутство у Вищому господарському суді «зникатимуть» матеріали (цей факт встановила Генпрокуратура — див копію. — С. Л.), то у кредитора не залишиться іншого виходу, як на основі Конвенції про захист прав людини та основних свобод звернутися до Європейського суду. Адже стаття 55 Конституції України кожному гарантує «право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна». Європейський суд не раз розглядав справи, пов’язані із правом власності та правом на справедливий судовий розгляд. Про справу «Совтрансавто» ми вже писали. Крім того, рішеннями суду у справах «Ятрідіс проти Греції», «Шассанью та інші проти Франції», «Звежинський проти Польщі», «Компанія «Елія» проти Італії» було відновлено право власності юридичних і фізичних осіб на незаконно вилучене державою майно. Рішеннями у справах «Вангейгем проти Бельгії», «Гарсія Руїз проти Іспанії», «Ларкос проти Кіпру», «Гуд проти Сполученого Королівства» відновлено право заявників на справедливий судовий розгляд та право на ефективний засіб правового захисту. А рішенням у справі «Маркс проти Німеччини» було встановлено можливість прямого захисту права власності. Тобто було визначено, що стаття 1 стосується не тільки «мирного володіння майном», а й права власності як такого. Цим рішенням було розвинуто положення Конвенції про захист від безпідставного позбавлення майна (експропріації), через закріплення права «на захист права власності».
Одне слово, щоб українські громадяни не зверталися до Європейського суду, основним гарантом дотримання прав людини, за словами Міністра юстиції О. Лавриновича, має бути саме український суд. Міністр підкреслює, що запобігти збільшенню кількості заяв може тільки суд, який керуватиметься у своїй діяльності принципами справедливості і дотримання прав людини. Водночас порушення в Україні прав на справедливий судовий розгляд, виконання рішень суду міністр юстиції назвав найголовнішою проблемою («ГУ» від 13 серпня 2002 р.). Інакше чиновники знову констатуватимуть, що Україна програла. Насправді вона програла тоді, коли на догоду транснаціональній компанії українського кредитора намагалися позбавити законної власності. Та коли таки доведеться звертатися до Євросуду і Україна знову програє, то це програє Україна чиновників, але виграє Україна громадян.
P. S. Тим часом саме у гарячий зернозбиральний сезон поставки нафти в Україну в липні порівняно з червнем скоротилися на 33,2%, в тому числі на «ЛиНОС» із 469,9 тисячі тонн у червні до 250 тисяч тонн у липні («Інтерфакс-Україна», 8 серпня). Відтак і переробка нафти в липні порівняно з червнем скоротилася на 35,3 %. Утім, після 50-відсоткового зростання цін на пальне, споживачі навряд чи здатні купувати його у попередніх обсягах. До того ж, якщо вірити колишньому гендиректору «ЛиНОСу» В. Лобачу, «ніхто не буде заперечувати, що частина поставленої нафти та українських ресурсів нафти переробляється і експортується, просто йде за межі країни (...), оскільки все це загальновідомо і зрозуміло, держава, залучаючи сусідні капітали, повинна пам’ятати, що будь-який інвестор, який прийде сюди, перш за все буде реалізовувати власні інтереси, а значить, захищати державні — крім самої держави нікому». («Кієвскій телеграф», 04.12—10.12.2000 р.) Під цими словами я готовий підписатися, тільки, здається, в державі нема кому захищати державні інтереси. «Державні люди», схоже, зайняті захистом чужих інтересів.
Сергій ЛАВРЕНЮК.
