Спецоперація «Санація»-2

Остання публікація закінчувалася словами: якщо судові органи України і владні органи глибоко і всебічно не розберуться в ситуації, кредитор буде змушений для відновлення справедливості звернутися на підставі статті 1 протоколу № 1 Європейської Конвенції з прав людини до Європейського суду. І коли сьогодні ще є можливість повернутися до виконання підписаної у 1997 році та підтвердженої у 2001 році Арбітражним судом угоди між «Агрокомплексом» та «ЛиНОСом» і розпочати погашення боргу, то після втручання Європейського суду цей борг може лягти важким тягарем на державний бюджет чи резервний фонд Кабміну, бо саме держава є гарантом дотримання прав в Україні. Та коли не вдається відновити справедливість, стаття 55 Конституції гарантує «право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».

А про те, що в нас не все гаразд із захистом прав і свобод громадян, свідчить зростання кількості заяв до Європейського суду. Зокрема, Міністр юстиції Олександр Лавринович нещодавно повідомив, що їх сьогодні, за неофіційними даними, 3500, із них 700 уже зареєстровано і 8 прийнято до розгляду. Тільки вдумайтесь у цю цифру — три з половиною тисячі позивачів вважають, що вони використали всі національні засоби правового захисту своїх прав, але так і не змогли їх захистити. І ця цифра з кожним днем невпинно зростає. Тож, на думку Міністра юстиції О. Лавриновича, застосування в судовій практиці Конвенції про захист прав та основних свобод людини набуватиме для української держави дедалі більшого значення. Бо «якщо раніше на питання дотримання Конвенції ми звертали увагу здебільшого в теоретичному плані, то сьогодні це стає великою практичною проблемою. І насамперед, безумовно, для судової системи і суддів», — зазначив міністр («ГУ», 13 серпня 2002 р.).

Ця стурбованість О. Лавриновича практичною стороною проблеми з’явилася не на порожньому місці. Можливо, вітчизняні судді і надалі теоретизували б, якби наприкінці липня 2002 року Європейський суд не прийняв рішення у справі «Совтрансавто проти України» на користь позивача. Суд визнав порушення відповідачем статті 6 Європейської Конвенції (право на справедливий суд) та статті 1 протоколу № 1 до Євроконвенції (право на мирне володіння своїм майном). Європейський суд, зокрема, встановив, що будь-яке втручання представників української влади було несумісне з поняттям «незалежного незаангажованого суду». І хоч це рішення ще не остаточне, бо впродовж шести місяців його можна оскаржити, та фінал очевидний: або відповідач добровільно підпише із заявником угоду про компенсацію збитків, або 15 млн. доларів буде стягнуто з бюджету і тоді держава, треба сподіватися, закличе до відповідальності й чиновників. А після цього чиновники різних рангів не зможуть безкарно приймати неправові рішення та тиснути на суд. Проілюструємо, на основі яких аргументів заявника суд погодився із тим, що органи державної влади втручалися у розслідування. По-перше, заявник, не заперечуючи наявності в українському законодавстві правил, що забезпечують незалежність і незаангажованість судів, стверджував, що «факти фінансової залежності судових органів від бюджетів органів місцевого самоврядування, що констатувала Рахункова палата, є способом впливу на судові органи і підкреслюють загрозу, котра нависає над принципом незалежності суду, гарантованим Конституцією». По-друге, «стосовно резолюцій Президента України, заявник стверджував, що їх в першу чергу було адресовано не авторам звернення, а чиновникам вищих ешелонів влади чи суддям, що не мають жодного стосунку до авторів звернення, серед яких фігурувало ім’я голови Вищого арбітражного суду». Заявник звернув увагу суду на телеграму, в якій глава адміністрації Луганської області поінформував Президента України про те, що, незважаючи на його резолюцію, Вищий арбітражний суд скасував постанову і повернув справу на новий розгляд. Це, на його думку, загрожувало нормальній діяльності «Совтрансавто—Луганськ» і зачіпало інтереси України. Глава облдержадміністрації вимагав від Президента термінового втручання у справу з метою захисту інтересів українського підприємства і громадян України. Заявник стверджував, що «відмова судді розглядати справу мала місце через день після того, як нова резолюція Президента України «захистити інтереси України» була відправлена голові ВАСУ». А ще через місяць новий суддя виніс рішення, «сприятливіше для національних інтересів України».

На основі цих фактів Європейський суд визнав такі дії органів державної влади України несумісними з поняттям «незалежного незаангажованого суду».

А тепер уявімо собі можливу справу «Агрокомплекс» проти України» та зіставимо її зі справою «Совтрансавто». У цій статті ми просто фізично неспроможні згадати всі резолюції, що їх розсилали посадові особи, але на деяких зупинимося. Наприклад, 13 липня 1998 року до адміністрації Президента надходить лист, підписаний головою профкому ВАТ «ЛиНОС» В. Скакуном та членом спостережної ради підприємства С. Дорожкіним. Ось що вони, зокрема, пишуть до Президента України: «Ми намагалися використати надані законодавством можливості для зміни ситуації, однак наші зусилля не зустрічають належної підтримки в посадових осіб держави (...) Єдиним державним органом, який займає розумну і зважену позицію, є Фонд державного майна України, який 1.07.1998 року звернувся до Вищого арбітражного суду України з заявою про перевірку в порядку нагляду ухвали ВАСУ від 15.07.1997 року відносно накладення заборони вчиняти дії щодо відчуження належного державі пакету акцій ВАТ «ЛиНОС», оскільки ця ухвала винесена всупереч чинному законодавству України (...) Трудовий колектив ВАТ «ЛиНОС» змушений звернутись до Вас для сприяння у вирішенні цієї справи. Тим більше, що питання про банкрутство ВАТ «ЛиНОС» постало через те, що належні кредиторам нафтопродукти були вилучені (державою, за телеграмою Прем’єр-міністра Л. Кучми від 20 жовтня 1992 року. — С. Л.) у нашого підприємства для потреб народного господарства».

Л. Кучма цього ж дня пише резолюцію: «Голубченку. (Першому віце-прем’єр-міністру. — С. Л.) Відповід. особисто. Прошу утворити комісію, розібратися. При таких судах ми залишимось без державної власності. Доповісти». (Див. копію). Гадаємо, для Європейського суду вже цієї резолюції було б досить, бо таке втручання Президента є несумісним із поняттям «незалежного незаангажованого суду». Але у даному разі це лише епізод, бо, реагуючи на доручення Президента, Перший віце-прем’єр А. Голубченко надсилає листа трудового колективу із резолюцією Президента для реагування Міністру юстиції С. Станік, голові СБУ Л. Деркачу, Генпрокурору М. Потебеньку, голові Вищого арбітражного суду Д. Притиці. Із цим листом «знайомлять суддів, які розглядають цю справу», та багатьох інших більших і менших начальників. Далі розпорядженням Кабміну від 30 липня 1998 року було створено робочу групу, яка, втім, констатувала, що причина заборгованості «ЛиНОСу» «полягає в тому, що, виходячи з державних позицій та вкрай важкого становища з постачанням нафтопродуктів для збору урожаю в 1992 році, було прийнято відповідне державне рішення». Тобто робочій групі так і не вдалося нічого «накопати» проти «Агрокомплексу». І вона рекомендувала продовжити пошуки: на прохання боржника провести «документальну перевірку щодо визначення розміру майнових вимог кредитора НВО «Агрокомплекс». А поки триватиме перевірка — припинити розгляд справи про банкрутство. На основі цих «висновків» Перший віце-прем’єр А. Голубченко 14 вересня 1998 року пише в листі до голови Вищого арбітражного суду Д. Притики: «Прийняте (Вищим арбітражним судом. — С. Л.) рішення спричинило значні матеріальні збитки для заводу (...) Прошу Вас, шановний Дмитре Микитовичу, розглянути висновки робочої групи, скасувати заборону на реалізацію акцій підприємства і відкласти розгляд справи про банкрутство ВАТ «ЛиНОС» до визначення остаточної суми його заборгованості внутрішнім кредиторам». Тобто

фактів немає,а «висновки» —будь-ласка

Якщо комусь здається, що цих резолюцій замало для прийняття Європейським судом рішення про тиск на суд, можемо доповнити це «зібрання творів». Наприклад, 20 березня 2000 року до Президента надійшов черговий лист від керівництва заводу, в якому воно знову скаржилося на «позицію деяких недержавних кредиторів», які «накручують» боргові вимоги. Лист знову закінчувався проханням «надати доручення відповідним державним органам» провести перевірку вимог НВО «Агрокомплекс», природи їх виникнення та визначити справедливу суму боргу». І це після того, як з метою такої перевірки вже створювалися різноманітні робочі групи та відбувалося все те, про що ми писали вище! Зрештою, для того й існують господарські чи арбітражні суди, щоб встановлювати істину, але... Цього ж таки 20 березня 2000 року Л. Кучма надсилає лист керівництва «ЛиНОСу» «для термінового розгляду» голові Державної податкової адміністрації М. Азарову, голові СБУ Л. Деркачу, Міністру внутрішніх справ Ю. Кравченку, голові ВАСУ Д. Притиці.

Із цим листом та резолюцією Л. Кучми знову знайомлять суддів. І 28 березня 2000 року вже на листі голови ВАСУ до Президента з проханням «створити робочу групу фахівців для вивчення проблеми» Л. Кучма пише: «Прошу доручити КРУ для виконання». Як бачимо, судові органи підміняються фахівцями здебільшого одного профілю — так званими силовиками із виконавчої влади. Проте й ця перевірка нічого не спростувала, бо факти вперто свідчили: «Агрокомплекс» давальницьку нафту поставив, а «ЛиНОС» нафтопродукти не віддав. Ми могли б навести інші приклади втручання представників виконавчої влади в судове розслідування, але цілком очевидно, що й перелічених фактів з надлишком вистачить для того, щоб Євросуд визнав ці дії несумісними з поняттям незалежного незаангажованого суду.

До речі, саме після описаних вище подій, 12 квітня 2000 року голова ВАСУ Д. Притика, «враховуючи клопотання Фонду держмайна», але не беручи справу до свого провадження, скасував рішення суду про арешт майна та акцій, відкривши тим самим шлях до продажу акцій «ЛиНОСу». Та ми навіть не можемо припустити, що голова ВАСУ не знав: скасувати рішення суду можна лише ухвалою судді у справі чи колегії суддів, які розглядають справу, і аж ніяк не одноосібним рішенням голови ВАСУ.

Тобто схоже, що після того, як численні «робочі групи» не змогли знайти підстав для відмови «Агрокомплексу» у його справедливих боргових вимогах, приймається рішення продати завод і забути про існування кредиторів. Бо якщо голова Фонду держмайна О. Бондар у згаданому клопотанні (від 3 березня 2000 р.) до голови ВАСУ про зняття заборони на продаж акцій «ЛиНОСу» ще пише, що «опрацьовуються умови проведення конкурсу, які будуть передбачати способи погашення переможцем конкурсу всієї кредиторської заборгованості ВАТ «ЛиНОС», то керівництво «ЛиНОСу» у листі до Президента (від 20 березня 2000 р.) було відвертішим: «На поточний момент практично визначилась зі своїми пріоритетами стосовно заводу «Тюменська нафтова компанія». Як бачимо, про повноцінний комерційний конкурс не йшлося із самого початку. Ще не було оголошено цього так званого конкурсу, а ТНК «практично визначилась». Детальніше про цей «конкурс» трохи далі, а спочатку ми ще раз повернемося до «природи виникнення боргу» перед «Агрокомплексом». Бо хоч КРУ, ДПА та інші структури під час позапланових перевірок «Агрокомплексу» не виявили порушень (ми вже не кажемо, що це справа суду, а не КРУ та ДПА), представники заводу, зокрема, голова профкому В. Скакун у листі до Президента, почали називати кредиторів «новоявленими комерсантами», які підривають «добре ім’я підприємства». А за ним і представники нового власника «ЛиНОСу», зокрема виконавчий директор ТНК Герман Хан, почали заявляти, що борги перед «Агрокомплексом» надумані. Саме це змушує нас згадати ті часи, коли виник борг.

У статті «Спецоперація «Санація» ми вже цитували розпачливий лист до Президента України Л. Кравчука, підписаний директором «ЛиНОСу» Горюновим та головою профкому Скакуном про те, що з 28 грудня 1991 повністю припинено подачу нафти на завод. Саме тоді «Агрокомплекс» поставив перші 225 тисяч тонн нафти і мав контракт на постачання ще 335 тисяч тонн. Але змушений був зупинити наступну поставку, бо «ЛиНОС», посилаючись на телеграму тодішнього прем’єр-міністра Л. Кучми про «направлення всього виробленого в жовтні—листопаді автобензину та дизельного пального тільки під державні потреби», відмовлявся повернути належні «Агрокомплексу» нафтопродукти. Останній, у свою чергу, мав підписані контракти з колгоспами та будівельниками, котрі, не отримавши пального, погрожували «Агрокомплексу» арбітражем. «Агрокомплекс» змушений був шукати інші варіанти виконання контрактів, що завдало йому чималих збитків.

Та чи справді пальне, вироблене із нафти, поставленої «Агрокомплексом», було направлене тільки під державні потреби? У цьому великі сумніви, і грунтуються вони на словах самого Л. Кучми: виступаючи 27 жовтня 1992 року у Верховній Раді тодішній прем’єр казав: «Нашвидку зліквідувавши «Держкомнафтопродукт», ми отримали українську державну монопольну компанію «Укрнафтохім», яку лише з гіркою іронією можна назвати державною (...) На базі Лисичанського нафтопереробного заводу, де виробляється близько п’ятдесяти відсотків нафтопродуктів в Україні, створено корпорацію «Фоксойл», головою Ради директорів якої призначено президента «Укрнафтохіму» пана Горюнова (він же — директор Лисичанського НПЗ. — С. Л.). Тому не дивно, що Лисичанський завод відправив майже 20 тисяч тонн палива за межі України навіть без ліцензії. Взагалі, «Укрнафтохім», коли хоче, відправляє бензин у Грузію, у Ростов, ще кудись, не піклуючись не те що про державні інтереси, а навіть про правильно виправлені папери» («ГУ», 29 жовтня 1992 р.). Тож хто, як не голова профкому «ЛиНОСу» В. Скакун та Президент Л. Кучма повинні знати, хто підривав «добре ім’я підприємства». До речі, саме тоді, 29 грудня 1992 року, «Голос України» опублікував статтю «Кліщі» на нафтовій жилі», у якій було наведено подробиці діяльності керівництва «Укрнафтохіму». Ось невелика цитата: «Новоявлені бізнесмени не були новачками в цій справі. Ті структури (комерційні. — С. Л.) при державних підприємствах очолювали ... директори цих же підприємств, заступники, інші довірені особи, траплялось також, що держпідприємство очолював батько, а комерційне — син чи сват директора, брат, кум чи ще хтось із рідних. Один із лідерів «Укрнафтохіму» Ноцик-батько, наприклад, великодушно візував папери юного комерсанта Ноцика-сина». Після цього було навіть створено урядову комісію з перевірки роботи «Укрнафтохіму», до якої, зокрема, входили Є. Марчук, Ю. Гайсинський, В. Недригайло. От у них би й поцікавитися «природою виникнення боргу».

Але свою визначальну роль зіграла і телеграма Л. Кучми. Бо саме телеграму керівництво «ЛиНОСу» стало використовувати як своєрідну індульгенцію,щоб не повертати боргу

Тож за цієї ситуації майже припинилися поставки нафти на «ЛиНОС». Наприклад, президент корпорації «Росукрнафтопродукт» Анатолій Богатиренко стверджував («ГУ», 23 січня 1993 р.): «Якщо в Росії уже не командують, то в Україні це ще минає безкарно. Взяти, наприклад, урядову телеграму нового прем’єра Л. Кучми на Лисичанський НПЗ про направлення всього виробленого у жовтні—листопаді бензину і дизпалива тільки на державні потреби. При цьому абсолютно не береться до уваги джерело постачання нафтової сировини і його приналежність. По суті, своїм розпорядженням глава уряду експропріював матеріальні цінності корпорації. Вольовим порядком відібравши в нас нафтопродукти, прем’єр сприяв погіршенню наших стосунків з металургами, яким ми зобов’язані виконати поставки. Не зробивши цього, ми порушуємо договірні зобов’язання, ставимо у складні умови своїх партнерів (...) Врешті-решт, сюди, в Україну, не піде нафта. А це зупинка таких великих нафтопереробних заводів як Лисичанський і Кременчуцький». І як у воду дивився, бо, за повідомленням прес-служби Кабміну («ГУ», 12 лютого 1992 р.), Л. Кучма під час зустрічі із представниками ділових кіл України заявив: «За січень 1993 року з Росії... ще не надходило жодного грама пального. А нам же треба розпочати посівну». Та пальне не надходило. І 7 квітня «Голос України» оприлюднив заяву прес-служби Кабміну такого змісту: «Нині посилено поширюються чутки про жорсткий курс уряду щодо комерційних структур, що займаються поставкою нафти і нафтопродуктів в Україну. Це не відповідає дійсності. Уряд України підтримує усі пропозиції щодо завезення в Україну нафти і нафтопродуктів». Тобто Кабмін виправдовувався за свої дії та заохочував до подальших поставок нафти.

Гадаємо, що з так званою «природою боргу» все зрозуміло. Після того, як Арбітражний суд повністю встановив вину «ЛиНОСу» та зобов’язав його погасити борг, «Агрокомплекс» 19 серпня 1993 року підписав угоду про поставку ще 150 тисяч тонн нафти для «розкрутки» НПЗ, а 20 серпня — ще один договір —про поставку наступних 200 тисяч тонн. Та «ЛиНОС» замість того, щоб повертати борг, належні «Агрокомплексу» нафтопродукти безоплатно передав виробничо-комерційній фірмі «Луганськнафтопродукт». При цьому в акті про безоплатну передачу нафтопродуктів значилося, що його узгоджено з народним депутатом В. Лобачом. (На той час. Пізніше він сам очолив «ЛиНОС», а ще пізніше — «Луганськнафтопродукт». — С. Л.). Затвердив акт передачі приватної власності «Агрокомплексу» комерційній фірмі «Луганськнафтопродукт» глава Луганської держадміністрації. Запитуємо ще раз: хто ж підривав «добре ім’я підприємства», як не керівництво самого «ЛиНОСу», державні чиновники та облдержадміністрація? Те саме стосується заяв, що розмір боргів перед «Агрокомплексом» «надуманий», бо, мовляв, враховує індексації. Розуміємо, «заводські комерсанти», забираючи чужу власність, саме й розраховували, що інфляція поступово «з’їсть» борг і власнику нафтопродуктів буде повернуто «кілька копійок». У цьому зв’язку процитуємо слова Л. Кучми, які він сказав 18 травня 1993 року, виступаючи у Верховній Раді: «Ціна на бензин за останні два роки зросла в 1700 разів». Інакше кажучи, лише за 1992—1993 роки борг перед «Агрокомплексом» за допомогою інфляції мав знецінитися у 1700 разів. А ми пам’ятаємо, що справжня гіперінфляція була попереду. До того ж, коли йдеться про індексацію та штрафи, то від значних, що підтверджені судом, сум «Агрокомплекс» відмовився добровільно, що також зафіксовано у судовій справі та договорі із «ЛиНОСом». Тож спроби нових власників «ЛиНОСу» та їхніх старих лобістів поставити під сумнів розмір боргу перед «Агрокомплексом» безпідставні. Врешті-решт, є угода між кредитором і боржником, у якій обидві сторони зумовили розмір боргу та умови його погашення. Але після того, як «розпочався пошук» так званого стратегічного інвестора, «ЛиНОС» узагалі перестав погашати борг. І в цьому йому дуже активно допомагали представники виконавчої влади: мовляв, після продажу «ЛиНОСу» нехай кредиторами займається новий власник. Саме тому було зроблено все, щоб «переломити закон через коліно» та зняти заборону Арбітражного суду на відчуження акцій «ЛиНОСу» до врегулювання боргових відносин. Тим паче, що покупець (ТНК) уже «визначився зі своїми пріоритетами стосовно заводу». Залишалася «звичайна дрібниця» — пристойно подати це як комерційний конкурс з продажу пакета акцій ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез» розміром 67,41% статутного фонду інвестору — «ТНК—Україна» як такому, що запропонував «найвищу ціну» — 53 мільйони гривень. (Раніше ми вже писали, що реальна вартість «ЛиНОСу» близько 5 млрд. гривень, тож навіть віднявши від цієї цифри суму всіх заявлених боргів підприємства, а це близько 1 млрд. гривень, ТНК мала б заплатити за 67% акцій (контрольний пакет) не менш як 2,5 мільярда гривень, та аж ніяк не два відсотки від цієї суми). Тільки, схоже, у цьому випадку все робилося за дешевим рекламним принципом «Навіщо платити більше?»