Як інженер Михайлик до Страсбурга дійшов, або Дещо про унікальні здібності вітчизняного чиновництва «відфутболювати» одне одному проблеми без будь-якого прагнення розв’язати їх

Заснований у 1951 році в Одесі Науково-дослідний інститут спеціальних способів лиття (НДІСЛ) замислювався як провідний у всьому колишньому СРСР науково-технологічний і конструкторський центр у своїй галузі. І він невдовзі таким став. Обзавівшися доволі висококваліфікованим складом конструкторів і технологів (десятки докторів і кандидатів наук), маючи солідну лабораторну базу і власний завод, що випускає ливарне устаткування й найхимерніших форм литво з найрізноманітніших металів та їхніх сплавів, інститут задовольняв будь-які, нерідко унікальні, потреби виробничників. Його знали не лише в країні-імперії, а й за рубежем. За його участі впроваджувалися новітні технології й устаткування для спеціальних способів лиття на сотнях підприємств. Без чого не мислилися машино-, літако- й верстатобудування, енергетика, зокрема атомна, випуск сантехвиробів, різноманітної апаратури й багато чого іншого. Про плідність і цінність розробок інституту свідчить і те, що тутешні вчені і практики за порівняно короткий термін отримали кілька державних премій в галузі науки і техніки. Замовлення йшли до Одеси, як мовиться, повноводною рікою. Про те, щоправда, дбав не лише інститут, а й, здебільшого, Держплан, різні міністерства та відомства.

Й ось — «вільне плавання», ринкові умови. Причому — в географічних рамках, що значно звузилися. Не скажеш, що інститут пішов на дно, але що стало набагато скрутніше — факт незаперечний. Частина науковців і практиків пішла шукати легшого хліба, ще частина, більш стійка, перетворивши свій заклад на відкрите акціонерне товариство, почала наполегливо і творчо пристосовуватися до нових умов. Найзаповзятливіші швидко зрозуміли, що конструктора й технолога, як і вовка, ноги годують, і подалися по всіх усюдах. Відновлювати колишні зв’язки, налагоджувати нові. Переконувати: сучасне, конкурентоспроможне виробництво без нашої участі неможливе.

Інженер-металург, кандидат технічних наук Михайло Михайлик, завідувач однієї з інститутських лабораторій, був серед останніх. Він твердо знав, що без спеціального литва з мідних сплавів, одержаного безперервним способом, підприємствам, які хочуть мати майбутнє в ринкових умовах, не обійтися. А саме в цьому досяг результатів. Розробки, що їх здійснив разом з кандидатом технічних наук із Харкова Вадимом Тереховим, були унікальні. А одержане на їхній основі литво знаходило широке застосування в багатьох галузях. Без нього — ані кроку вперед. Отже, слід шукати таких, хто має намір оті кроки робити. І Михайло Васильович почав «розриватися» між інститутом, своєю лабораторією і потенційними замовниками. Сьогодні — за лабораторними дослідженнями, розробкою нових технологій, на відомчому заводі, де виконується чиєсь замовлення. А завтра — в поїзді, літаку, автобусі, автомобілі, на підприємствах Києва і Львова, Харкова і Дніпропетровська, Миколаєва та Южноукраїнська, інших міст країни. Радів, коли щастило укласти контракт на кілька сотень тисяч гривень, не гребував і десятками тисяч. Бо це — не лише вихід у світ власних розробок, а й замовлення персоналу заводу, його зарплата. Тільки за два роки Михайло Васильович забезпечив укладання двох десятків договорів з підприємствами України й організував випуск продукції на сотні тисяч гривень.

Певно, і подосі завлаб Михайлик вів би отакий «роздвоєний» спосіб життя — іншого поки що просто не дано. Якби не «дріб’язок»: бухгалтерія рідного інституту раптом відмовила йому у відшкодуванні витрат, неминучих під час відряджень, — оплаті послуг транспорту, зв’язку тощо. Ні, не з власної ініціативи — через їхню начебто невідповідність вимогам нормативних актів про відрядження, якими керується податкова адміністрація Іллічівського району Одеси. А хіба проти всесильної податкової, мовляв, попреш? М. Михайлик спочатку прагнув переконати, довести правоту усно: так ось же вони, квитки й квитанції встановленого зразка, видані касирами й водіями підприємств Мінтрансу, «Укрзалізниці», Держкомзв’язку, інших держструктур, — не сам же я їх надрукував. Чому не визнаєте їх дійсними, в чому сумніви? Оскільки усні відповіді були доволі плутаними й туманними, мусив вдатися до чіткішого епістолярного жанру. Загалом надіслав до виконавчих, законодавчих та судових структур дев’ять листів. І який результат?

Адміністрація Президента переадресувала листа М. Михайлика в Кабмін, той передав його до Мінфіну, а останній  повідомив: відомча інструкція про відрядження відповідає Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Державна податкова адміністрація України направила листа завлаба в податкову адміністрацію Одеської області, а та дала відповідь, що згідно з наказом Державної податкової адміністрації України (наче вона сама не могла про це повідомити) «квитки і квитанції на послуги транспорту, зв’язку та ін. визнаються дійсними за наявності в них даних по 12 позиціях». Із секретаріату Верховної Ради України (юридичного управління) лист з Одеси перекочував до Мінпраці й соціальної політики України, звідки автор відповіді так і не дочекався. Нарешті, Генпрокуратура України переадресувала заяву М. Михайлика в прокуратуру Одеської області, та, у свою чергу, — прокуророві Іллічівського району Одеси, а останній порадив авторові звернутися до суду. Позов Михайла Васильовича до Іллічівського райсуду Одеси стосовно відшкодування матеріальних збитків за фактом несплати коштів за відрядження, неможливості подальшої їх організації, невиконання внаслідок цього договірних зобов’язань, втраченого прибутку від робіт на підприємствах країни, завданих податковою адміністрацією на суму 356,4 тисячі гривень, а також інші документи було передано судді 

В. Лашину. Позов до розгляду не прийняли: нібито М. Михайлик не має права звертатися до суду з позовом на адресу податкової інспекції.

Усі оті відповіді, усні розмови в різних інстанціях викликали в М. Михайлика безліч запитань. Він ось уже тривалий час прагне знайти відповіді на них не в чиновників, а самотужки, наполегливо студіюючи різні законодавчі акти. І переконаний, скажімо, що таки мав право звертатися до суду з позовом на адресу Іллічівської районної податкової інспекції, оскільки та порушила його права, гарантовані Конституцією України і передбачені відповідними законодавчими актами. Майже напам’ять вивчив завлаб урядові й відомчі постанови, рішення, накази щодо оплати відряджень. Та ось тільки ніяк не може второпати, як це на практиці можна виконувати оті «12 позицій», за наявності яких квитки й квитанції на послуги транспорту і зв’язку визнаються дійсними. Як, приміром, водій автобуса, якому надано право «обілечувати» пасажирів, може видати йому квиток через електронний контрольно-касовий апарат, якого в автобусі просто немає? Та ще й, згідно з наказом ДПА України, з відомостями щодо «суми податку на додану вартість за кожною ставкою ПДВ»... До речі, саме оті ЕККА і ПДВ і стали головним каменем спотикання на шляху оплати відряджень. Даруйте, резонно обурюється М. Михайлик, але ж не я оті «неправильно оформлені» квитки виготовляв, вручав пасажирам — мені вручили. То варто вочевидь не мене робити крайнім, не з мене питати, а з тих, хто таке практикує.

Ставши, однак, у себе вдома таки крайнім, Михайло Васильович наважився на відчайдушний крок — звернувся із заявою до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. Докладно описавши свої безрезультатні пошуки справедливості всередині своєї країни, автор заявляв, що Іллічівська районна податкова інспекція, на його думку, порушила низку статей («Право на працю», «Оплату», «Право на життя») Загальної декларації прав людини Генеральної асамблеї ООН та Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, яку Україна підписала 11 вересня 1997 року. Тим самим йому було завдано матеріальних та моральних збитків на суму, за уточненими даними, 444,6 тисячі гривень, які інженер і вимагав відшкодувати. Цим, однак, заява не обмежилася. Оскільки всі загальнодержавні й місцеві владні структури, до яких М.Михайлик звертався, посилалися на ними ж прийняті нормативні акти, які не враховують реалій, розходяться з конкретною практикою, стають гальмом у розвиткові ділових стосунків, то заявник поставив вимогу скасувати оті нормативні акти щодо відряджень. Замінивши їх прогресивнішими, такими, що не стримували б розвиток вітчизняного виробництва, а сприяли йому. А щоб цей процес ніким не гальмувався,   «працівників (керівників і виконавців), які підписали нормативні акти про відрядження та листи за даною справою, звільнити з посад, які вони обіймають, і позбавити статусу державного службовця...».

— Я так поставив питання, зрозумійте, не тому, що хтось там образив Михайлика, — гарячкує Михайло Васильович, — а тому, що це аж ніяк не приватна справа. Нині в русі тисячі й тисячі фахівців — час такий, без поїздок-відряджень не можна. А діловим людям — палиці в колеса. Починаєш серйозно сумніватися в налаштуванні владних гілок на розвиток вітчизняної економіки...

Європейський суд в особі його юридичного секретаря Стівена Філіпса з приводу заяви 

№ 55549/00 «Михайлик проти України» полистувався з Михайлом Васильовичем, дав певні настанови, з приводу чого заявник відіслав до Страсбурга деякі доповнення, сподіваючись на позитивне рішення «останньої інстанції». З часом, однак, отримав вердикт: євросуд не може прийняти справу до розгляду, оскільки автор заяви, мовляв, не вичерпав «усіх внутрішніх засобів правового захисту».

— Може ви, — іронізує Михайло Васильович, — підкажете, які ж це «внутрішні засоби» я ще не використав? Звертався ж, здається, до всіх трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової...

— А тепер ось, — підлаштовуюсь під його тональність, — іще й до четвертої — преси. Її, виходить, обрали за «останню інстанцію».

— А таки так, — погоджується М. Михайлик. — Якщо напишете й опублікуєте матеріал, то, дивись, прочитають його у Верховній Раді, в урядових, міністерських, відомчих кабінетах та й замисляться. І, може, усвідомлять абсурдність ситуації, до якої не зі своєї вини потрапили ділові люди країни. Та щось таки змінять...

Сподіваємося на те й ми. А ще — на те, що й до «приватної» справи Михайла Михайлика повернуться, уважніше вникнувши в суперечливість чинних нормативних актів, судові інстанції. Врешті-решт, не така вона, ота справа, вже й приватна: матеріальних, моральних збитків завдано не тільки самому завідувачу лабораторії, а й чималому колективові робітників, інженерів інститутського заводу, ВАТ «НДІСЛ» загалом.

 

Одеса.