«Піду в монастир», — кидаємо ми зопалу у скрутну хвилину. Та для декого ці слова стали покликом душі.
Неподалік залізниці у селищі Немішаєве височіє храм Української Православної Церкви чуда архістратига Михаїла. Біля церкви будиночок із келіями. Там живуть послушники Віктор і Андрій. Трохи хвилюючись, заходжу у двір. Чисто, затишно, охайні квітнички.
Брат Віктор гостинно пригощає смачним компотом. Підходить отець Євгеній, дає благословіння на публікацію. За кілька хвилин з келії з’являється чоловік, вдягнений у чорне. У його чистих очах ясніє часточка неба, а під довгою бородою ховається молодість.
Брат Андрій уже два роки послушник — проходить чернечий іспит. А до цього закінчив технікум з відзнакою та юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Намагаюся дізнатися, що привело хлопця до монастиря. Та неохоче згадує брат Андрій своє мирське минуле. Більше цитує Біблію. Каже, відчув потребу служити Господу ще на третьому курсі. Та тоді не наважився покинути навчання. Тепер шкодує.
Цікавлюся, як сприйняли рідні несподіваний крок юнака. Чую приклади зі святого переказу про духовну близькість між матір’ю та дитиною. Мама не одразу, але підтримала.
Запитую: як минають дні послушника? Відповідь: «У молитвах і праці». Брат Андрій сам готує, пере, прибирає. А у вільний час читає духовні книги і молиться. Адже молитва монаха рятує душі сімох рідних поколінь минулих та майбутніх. Як каже отець Євгеній, щоб суспільство було здорове, потрібно вилікувати душу кожної людини.
...Біжу на роботу, у мирську суєту. А брат Андрій повертається в келію, у свою сповнену сенсу тишу.
