Командир батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 30-річний підполковник Сергій Собко служив у підрозділі миротворчої місії у Косово, пройшов гарячі точки у зоні АТО на Донбасі. З 23 березня його груди прикрашає Золота Зірка Героя України.
Народився і виріс майбутній Герой у райцентрі Літин на Вінниччині. Нині тут проживають його батьки. Мати Ольга Дорофіївна працює медсестрою у районній лікарні, батько викладає інформатику в загальноосвітній школі №2.
Вручення синові найвищої нагороди держави переглянули в Інтернеті. До того ж робили це багато разів.
На сайті Міноборони зазначено, що 27 липня 2014 року батальйонна тактична група під керівництвом командира механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ підполковника Сергія Собка взяла стратегічний плацдарм — Савур-Могилу. Протягом липня—вересня підрозділ виконував завдання на території Луганської області й показав приклад мужності та професіоналізму.
— Син не повідомляє подробиць, — каже батько Сергія. — Телефоном спілкуємося майже щодня, але дуже коротко. Часом розмова обмежується декількома словами. Що робилось у районі Савур-Могили, бачили по телевізору, читали в газетах. Дружина плакала. Навіть тепер, коли всі вітають — і телефоном, і додому приходять, — не може стримати сліз.
Батько розповів, що після нагородження Сергієві дали два дні, щоб побачився з сім’єю. Проживають у Новограді-Волинському, де дислокується 30-та бригада. У Сергія малий син. Дуже сумує за батьком. Ваня, так звати хлопчика, нинішньої осені піде в перший клас. Після короткого відпочинку підполковник знову вирушив у зону АТО.
Торік громада Новограда-Волинського визнала Сергія Собка «Людиною року-2014» у номінації «Військова доблесть».
Щоправда, десятий рік сім’я офіцера Собка винаймає житло, тулиться по чужих кутках.
***
Станіслав Антонович зізнається, що сам мріяв стати військовим. Після закінчення Вінницького педагогічного інституту (за спеціальністю математика) Станіслав Собко два роки прослужив у одному з кращих у тодішньому Союзі підрозділів — танковій дивізії на Львівщині. Її називали «залізною». Там отримав звання офіцера.
Воно дало можливість протягом трьох років працювати у Монголії. Було це на початку 80-х років минулого століття. Там діяли школи для дітей радянських військових, в одній з яких Станіслав Собко викладав початкову військову підготовку. У Монголії познайомився з офіцером на ім’я Микола Павлович. Каже, дотепер товаришують.
— Якось Микола Павлович навідався до нас у Літин, — розповідає пан Станіслав. — Сергій тоді навчався у восьмому класі. Якраз прийшов зі школи і застав гостя. Той під час розмови запитав хлопця, чи вже визначився з майбутньою професією. Син промовчав у відповідь. Тоді Микола звернувся до нас з дружиною, щоб ми на хвилинку залишили їх удвох з сином. Ми вийшли в іншу кімнату.
Станіслав Антонович каже, що не цікавився у сина, про що говорив із ним офіцер. Дотепер не знає подробиць розмови. Хоча здогадатися було нескладно. Після того звернув увагу, як хлопець став активно займатися спортом, гартувати здоров’я. У випускному класі повідомив батькам, що хоче стати військовим. Батько не заперечував, бо ж сам колись мріяв про таке.
— Високий на зріст, красивий зовні, з дуже чіткою вимовою, гарно співає і танцює, — так розповідає про Сергія його колишній класний керівник Олена Радзієвська. — Він міг проявити себе у спорті, чи стати актором, не сумніваюся в цьому нітрохи. Бачили б, як Сергій танцював випускний вальс! Або як виконував роль у виставі, яку ми класом готували. Це був дуже гарний клас, випуску 2000 року. Крім Сергія, ще четверо хлопців обрали професію військових.
***
Коли готувалася публікація, нам вдалося поспілкуватися телефоном із Сергієм Собком.
— «Золота Зірка» — це нагорода кожного бійця батальйону, — сказав кореспонденту «Голосу України» підполковник. — Тому дуже прошу: коли згадуєте про мене, обов’язково пишіть про бійців батальйону — солдатів, сержантів, прапорщиків, офіцерів. Без них командир — ніхто. Це їхня заслуга в тому, що нам вдалося зробити, — і висоту взяти (йдеться про Савур-Могилу. — Авт.), і в інших боях вийти переможцями. У мене дуже надійні бійці. Все винесли на своїх плечах. Без них, героїв, я б не став Героєм.
Комбат каже, що в їхньому батальйоні є ще один Герой України.
— Я особисто підписував і подавав документи на присвоєння найвищого звання командиру роти капітану Володимиру Гринюку, — продовжує підполковник Собко. — Та ще й так сталося, що нагороду нам присвоїли і вручали в один день, 23 березня. Після цього разом з ротним сфотографувалися.
За словами співрозмовника, після повернення з Києва він вишикував батальйон і подякував кожному бійцеві за отриману нагороду. Так і сказав: «Це нагорода кожного з вас».
— Перемир’я відчувається? — запитую комбата.
— Порівняно з тим, що було, звичайно, відчувається. Але сутички тривають. Сьогодні (понеділок, 30.03. — Авт.) нас знову обстрілювали.
Вінницька область.
На знімку: Золоту Зірку Героя Сергій Собко отримав з рук Президента України Петра ПОРОШЕНКА.
Фото Михайла МАРКІВА (прес-служба Президента України.)
