У палаті тихо, тепло, спокійно, якось навіть не по-лікарняному затишно. Троє пацієнтів із банальними проблемами — зламана нога, пошкоджене сухожилля, закупорені судини. На перший погляд, нічого тобі героїчного. Для журналістських сенсацій немає приводу — ані тобі кульових поранень, ані героїко-романтичних історій. Звичайні хлопці: різні на вигляд, різні за віком, з різною долею. І лише одне об’єднує їх — вони пройшли горнилом війни. І тепер це завжди відрізнятиме їх від тих, хто ніколи там не був.
У Хмельницький військовий госпіталь журналістів запросили насамперед для того, щоб показати, яке нове медичне обладнання вдалося закупити завдяки підтримці міського бюджету. А от на прохання поспілкуватись з тими, хто лікується після повернення з АТО, військові лікарі в один голос почали попереджати: «Вони не хочуть спілкуватись, згадувати минуле».
А й справді, з якого дива оцим трьом чоловікам починати виливати свою душу зовсім незнайомій людині, яка раптом опинилась у їхній палаті? Та, як часто буває у таких ситуаціях, знаходиться один говіркий, що починає браво жартувати з приводу хвороб і свого перебування в лікарні. Потім так само бадьоро запевняє, що все у них було добре і там, і тут: «Усе у армії є. І дай нам тільки команду — ми їх швидко поженемо».
Сусід показово не хоче вступати у розмову: «Що там розказувати? Чи воно мені допоможе? Чи кому?» і вперто дивиться в екран електронного планшета. А третій, ще зовсім молодий хлопчина, взагалі не ронить жодного слова — відсторонено дивиться в одну точку.
Виручає жартівник, який не дає згаснути нашій розмові. І поволі, поволі відкладає вбік свій комп’ютер один, і починає зацікавлюватись другий. Потім він єдиний назве своє ім’я. Двоє інших їх так і не скажуть. Спочатку через те, що вони нічим не відрізняються від тисяч тих, хто залишився там, на передовій, тож їм нічим хизуватись. Потім через те, щоб не накликати на товаришів біду, а то ось так кореспонденти знімуть репортаж на фоні якогось будинку, а це — знак для сепарів, і вони вже гатять по ньому. А наостанок вже через те, що, може, наговорили чогось «зайвого», то нащо їм світитись перед своїм військовим начальством. Отож умовно ми назвали їх танкіст, тракторист і лейтенант.
Танкіст
Він ще не старий, але, як тут у палаті, так і там, в армії, був одним з найстарших. Уже, було, зовсім призабулось, що свого часу закінчував танкове училище. З армії пішов давно. Вже не роками — десятиліттями країні не потрібні були такі фахівці, як він. І танки не потрібні були. І армія. Де б він міг подумати, що колись йому доведеться не просто сісти за кермо бойової машини, а ще і воювати. Хоча й в запасі життя колишнього офіцера не було надто гладким. То повертався до себе в село, то їздив на заробітки. І в Москві бував. І в Європі.
— Паспорт і тепер в кишені, міг би їхати. Робота важка, але ж не тяжча, ніж у селі. А там мені непогано платили, таких грошей в Україні ніколи не заробив би. Але після того, як пішла воювати перша хвиля добровольців-майданівців, мені подзвонили з військкомату, запитали, чи не пішов би, і я одразу згодився. Там інше життя, там гинуть люди, але мені там якось не те що простіше, а все зрозуміліше.
Каже, що по «малому колу» проходить уже четверту ротацію. Це значить, що побуде кілька місяців на передовій, а потім на деякий час — у прифронтову зону. Раз навіть на чотири дні приїжджав у відпустку до села. Та знову і знову повертався за умовну лінію фронту.
Здається, від початку не так багато часу минуло, але це ціла вічність. І як для життя однієї людини, і для цілої армії.
— У перші дні думалось, що ми там всіх просто шапками закидаємо, і на тому все закінчиться. Але де там. Не готові до цього були. Якби тоді не волонтери, не знаю, чи втримались би. У першому моєму танку навіть кулемет не стріляв. Добре, хоч гармата була робоча. Тепер все інакше — від техніки до шкарпеток. Тут до розмови підключається інший. Розповідає, як в друзки розлітались перші видані шоломи, і як одного разу вже в новому, кевларовому, дві кулі, які, щоправда, пройшли наскісно, залишили тільки вм’ятини. А у одного товариша пуля все-таки пробила такий шолом, але застрягла в ньому. А він залишився живий і навіть не поранений, то потім той шолом взяв собі на згадку, як «сувенір»...
Тракторист
Такі спогади зацікавлюють всіх. Починають згадувати, як б’є «Град», як розриваються інші снаряди. Згадка про вибухову хвилю викликає на їх обличчях посмішку. Не тому, що весело. Тому, що про це відчуття, коли тебе з усього розмаху жбурляє на землю, і ти вдаряєшся так боляче, що інколи можеш навіть отримати контузію, не розкажеш, його можна тільки відчути і пережити самому.
— А нас як кинуло, ми потім побігли до бліндажа ховатись. Але добре, що не добігли. Бо якраз саме по ньому довбануло...
— Погано, коли танк починає горіти. Тоді із нього вже не врятуєшся...
— А у нас хлопець один був — жінка мала народжувати. Не знаю, чи він за неї так переживав, чи після обстрілу, але впав у ступор. Сидить і мовчить. І нікого не бачить, не чує. Його забрали у госпіталь, і там нічого не можуть зробити. Якщо вилікують, хоч би назад не повертали. Бо як же він воювати буде?..
Лейтенант із розумінням киває головою. І тут-таки розказує, що у нього був боєць, котрий після обстрілу почав заїкатись.
— А моя тепер так рада, що я в госпіталі, — вже зовсім по-свійськи починає тракторист. Та й його самого, здається, не дуже лякає і те, що у нього вже кілька днів тримається температура, і що завтра — операція. Головне — він уже майже дома. Сюди, хоч нечасто, бо з села не наїздишся, але все-таки може навідатись дружина чи хтось із своїх. А головне — тут не стріляють і не убивають.
Насправді він не тракторист. Просто живе у селі, а там, щоб вижити, треба вміти робити все. Бо і його сім’я, приміром, живе з того, що заробить своїми руками. Донечка — ще мала школярка, а теж допомагає по господарству. Як і більшість сільських дітей.
Це добре, що перед тим, як йти в армію, навчив дружину справлятись з бензопилою: а то йди — нарубайся цілу зиму дров. А тут вже весна скоро — на городі роботи повно, хто із нею справлятиметься?
— Але якось так виходить, що з села тільки я в армію пішов. Приїхав — усі живуть собі, як жили. Усі такі далекі від того, що там відбувається. Всім, щоправда, цікаво: що там, як? А мені розповідати навіть не хочеться. Бо якось так виходить, що от всі вони, розумні, тут, а один я, ніби, дурний, пішов воювати. Хіба це справедливо? Якщо війна, то для всіх має бути певне випробування. Щоб всі разом взялись і покінчили з нею. А якщо немає тієї війни, то не повинно бути для всіх.
Лейтенант
Лейтенант Сашко багато не говорить, тільки прохоплюється: «Приїхали, а тут люди ходять у кіно, по магазинах, сидять у барах — все у них добре. А ми, наче, якісь чужі». Хоча насправді він не ремствує. Виріс у військовому містечку, тож не дивно, що і сам захотів стати офіцером. Правда, тоді про справжню війну всерйоз навіть не думав. І про те, що там може бути страшно.
Коли зіткнувся з реальними бойовими буднями, з першого ж дня зрозумів, що вони суттєво відрізняються від тієї теорії, що опановував у військовому училищі. Але не це найбільше вразило молодого офіцера. Був просто ошелешений, коли побачив, як його ж колеги-офіцери крадуть військове майно, а потім продають. І це тоді, коли люди всім миром намагаються допомогти армії.
Тема, видно, дуже болюча. Бо тут же хлопці починають згадувати, як форма з «гуманітарки» не встигла дійти до бліндажів, а її вже побачили на тамтешніх базарах. Як так само безсоромно торгували казенним м’ясом, іншими харчами. Навіть солдатські продуктові пайки, котрі ні з чим не сплутаєш, продавали не те що з-під поли, а відкрито.
«Як усе це потрапляло на ринки? Хто так безсоромно наживався на війні? Чому досі про це ніхто нічого офіційно не сказав?» — не перестають запитувати один одного. Ну нехай спекулянт, котрий править за пачку найдешевших цигарок не п’ять, а двадцять гривень. Це вже на його совісті. Але хто і як спекулює військовим майном?
Цікаво, що жодного разу хлопці навіть поганим словом не прохопились про тих, хто сидів поруч із ними у танку, стояв на блокпосту, виконував бойові завдання. Жодного разу не виникло і найменшої тіні сумніву щодо того, що вони роблять справді важливу для України і для кожного з нас справу. Але чомусь так само жодного разу не сказали доброго слова на адресу високих військових чинів. Бо дотепер не можуть зрозуміти, як можна допустити, щоб війна стала джерелом спекуляції і наживи для нечистих на руку ділків. І те, чому так бездарно проводяться бойові операції. На підтвердження того починають розповідати різні випадки, як потрапляли у такі самі котли, як під Іловайськом. Нехай у менших масштабах, але, виходить, помилки не вчили. А платити за них доводиться життям. І як чекали належних команд зверху, а вони так і не надходили. Як іноді безглуздо гинули їхні побратими тільки через те, що до їхньої інформації ніхто не прислухався...
— Знаєте, я у себе в селі навіть поговорити про це не можу, — сказав під кінець танкіст. — Усі, наче, й просять, розкажи. А як ти все це будеш пояснювати, розказувати. Хіба коли вже чарку вип’єш.
Їхні розповіді такі прості, буденні. В них немає геройства чи вихваляння. Навпаки, до всього намагаються ставитись з гумором. Тільки з якимось особливим, фронтовим. Так наостанок заводять мову про підбиті танки. І балагур-танкіст вже підрахував, що мав би заробити на них 120 тисяч гривень: «Але ж не сфотографувався з ними на телефон. Тепер, як доведеш? Та й збив їх ще до того, як плату назначили. А у нас же закон заднім числом не діє. Чи як?» Ні на які заробітки вони не сподіваються. Воюють зовсім за інше. Хоча гарних слів про це і не говорять.
Як далі складеться доля, не знають. Навіть тут, у госпіталі, вони залишаються людьми військовими. І буде наказ — одягнуть свою форму і знову на схід.
Хмельницький.
