В урочищі «Хотинщина», що неподалік села Хотин Радивилівського району на Рівненщині, у лісовому масиві зачаїлося невелике озерце із загадкою. Адже, перебуваючи на тутешньому березі і приклавши вухо до землі, можна почути відгомін церковних дзвонів. Це спостерігається лише на Великдень.
Переказ про Лісове озеро (на знімку) переходить із покоління в покоління. Свого часу тут проводив дослідження відомий український археолог Ігор Свєшніков. Науковець припускав, що водойма в лісі могла утворитися внаслідок падіння метеорита. Версія інших дослідників: озеро з’явилося внаслідок провалля в крейдяному прошарку.
Власне, із проваллям пов’язують також міфічні дивовижі водного об’єкта. Їх, колишніх і теперішніх, збирає до історичного літопису ріднокраю краєзнавець із села Хотин Надія Мельник (на знімку). У цьому літописі — чимало легенд, одна з яких про храм, що в давнину стояв на місці теперішнього озера. За цією легендою, якось на свято Пасхи до церкви довго збиралася дівчина із небідної сім’ї, бо мала стільки усілякого вбрання, що не могла вибрати краще. Так і на Великдень — годину-другу визначалася, що вдягнути: одне плаття не так «сиділо», друге не того кольору, третє вже старе... На якусь мить перебірливу модницю охопив розпач, і вона зронила з вуст легковажну фразу: «Ну, хто її вигадав, ту церкву — провалилася б вона!»
Невдовзі дівчина все-таки вдяглася і приєдналася до гурту односельчан, що прямували до храму. Та щойно стали на церковний поріг, як уся будівля разом із прихожанами провалилася під землю. Затим на місці провалля утворилося глибоке озеро. Понад те, щороку на Великдень звідтіля, з глибини, прориваються на поверхню мелодійні звуки дзвонів. Їх можна почути, приклавши вухо до землі.
Хтозна, скільки часу минуло відтоді, але й понині раз у раз це диво дається взнаки. Люди навіть хотіли наяву доторкнутися до потопленого купола. За словами довгожительки Надії Льопи, яка народилася 1926 року, одного разу чоловіки-хуторяни зрубали в лісі дві сосни (одна 20, друга 18 метрів завдовжки), зробили з них одну велетенську жердину і, запливши човнами на середину водойми, почали опускати мірило, сподіваючись на щось наткнутися... Але дарма. Озеро виявилося глибшим за чотири десятки метрів.
Нині той, хто не знає тутешню історію, байдуже оминає водойму. Хто знає — намагається біля неї притулитися вухом до землі. А ще під час відлуння дзвонів загадати бажання, яке, як кажуть люди, неодмінно здійсниться.
Нагадує про природний об’єкт і хрест край битого шляху. Він, освячений, стоїть тут уже п’ятнадцять років.
— Можливо, у минулі віки справді на цій місцині був храм і провалився, тому й маємо такий феномен, — каже невтомна дослідниця минувшини Надія Мельник, — але при цьому живим є також інший феномен — що з віками, на відміну від згаданої церкви, не зникає в проваллі пам’ять людська. Вона зберегла для нас легенду, а сучасники на основі цієї легенди творять нову історію з непохитною вірою у диво.
Євген ЦИМБАЛЮК, краєзнавець.
Млинів
Рівненської області.
Фото автора.
