«На початку вересня війна увірвалась і в мій дім. Мій тато — Єрмак Анатолій Іванович — вчитель допризовної підготовки, отримав повістку і був призваний служити державі. Глибоко в душу запали його слова: «Я вчу дітей Батьківщину захищати, а сам ховатися буду?» Після цього я ще раз переконався в його хоробрості і відданості своїй державі. Я ним щиро пишаюся. Але дуже хочу, щоб війна швидше закінчилася й мій батько повернувся додому!»
Ці рядки написав до редакції Дмитро Єрмак (на знімку він з батьком-воїном). А ще десятикласник з Гатного, що на Київщині, надіслав десятки віршів, які почав писати лише рік тому: про війну, про почуття, про друзів... На жаль, не вдасться розмістити на шпальтах газети їх усі — опублікуємо хоч декілька.
Багато слів лилось рікою,
ділили на своїх, чужих,
зігнали й правили юрбою,
як не один, то інший — псих.
Тепер же висновок відомий,
бо зараз, як сто літ назад,
друкують той сюжет
знайомий,
і ділять: хто кому тут брат.
Упадуть ідоли ворожі,
і вийде сонце із-за хмар,
їх мотивації — це гроші,
нас мотивує лиш «Кобзар».
Пишу не для піару
І не для слави дурної.
Пишу все це для того,
Щоб славити героїв.
Щоб юне покоління,
Такі, як я, хлопчини,
Не забували подвиги
Солдатів України!
Знедолена, самотня Батьківщино,
що роблять із тобою вороги?!
Навіщо мучили тебе, моя дівчино,
навіщо вільною скували в ланцюги?
У тебе ж, мила, незвичайний простір,
ти вільна від Донбасу до Карпат.
Та знов почула гучний постріл —
то вкотре вистрілив колишній «брат».
«Лікарю, я помираю?» —
«Ні, мій любий, ще не час,
Ви сильні духом, я вірю і знаю,
У моїх силах урятувати вас».
«Де ти взялась така уперта?
Я ж весь порізаний, побитий». —
«Мій соколе, з тобою я відверта:
ти дихаєш, а значить, не убитий».
«Навіщо ти товчешся біля мене?
Мене не врятувати, не спасти». —
«Ти зрозумій, солдате, незбагненне:
я в змозі твоє тіло зберегти».
«Покинь мене, я помираю,
у тебе ще з півсотні юнаків». —
«А от коли тебе перемотаю,
піду лічити інших козаків».
