Марія Василівна прокидається дуже рано. Її будить старенький радіоприймач. Це, по суті, єдине вікно у світ для старенької, самотньої і сліпої жінки. Марії Василівні 79 років, майже 60 з них вона нічого не бачить і стільки само живе одна.

 

 


Усе сталося так швидко, що дівчисько-маляр не встигла злякатися. Втім, вона досі не розуміє, як це відбулося. Розпечений, як деко в духовці, борт величезного судна сильно відіпхнув її від себе, слідом полетіло відро з фарбою. Висота була велика, удар — сильний... На великому заводі, де вона тоді працювала, порадились і вирішили, що молоденька малярка сама винна. Дякувати їм — підлікували, профспілка матеріальну допомогу виписала. А коли стало зрозуміло, що зір не повернеться, то навіть квартирку дали. Малосімейку.
Та й навіщо їй більше? Чоловік утік практично відразу, дітей, хвалити Бога, народити не встигли... Залишилася Марічка жити одна в цілковитій темряві серед таких самих малосімейників, які недавно переселились із заводського гуртожитку. Дівчата з бригади жаліли її, попритягували, що в кого було, з обстановки та домашніх речей, новосілля влаштували. Перший час опікувалися подругою, щодня заходили, потім — дедалі рідше. Воно й зрозуміло:  у них свої родини, своє життя.
Їй жити не хотілося. Цілодобово лежала на продавленому диванчику, слухала теж кимось подарований приймач і мріяла про смерть. Перешкодило здійснитися цим мріям... кошеня. Чи то його хтось підкинув під двері, чи то саме прибилося. Репетувало так довго і нестямно, що довелося встати, впустити, знайти йому їжу. А потім — вчитися жити далі, щоб вижив цей пухнастий нахаба, ближче за якого тепер у Марічки нікого не було.
Проте ж була колись велика родина, але давно й далеко. Вона так і не повідомила їм, що трапилося. Вирішила загубитися назавжди. Не хотіла, щоб жаліли. До Миколаєва Марічка потрапила з... Миколаєва. Зі Львівської області — у Миколаївську. Тато мріяв про сина, а народилися, одна за одною, п’ять дочок. Мріяв про море — але так ніколи його й не побачив. А вона встигла побачити — переїхала до міста з рідною назвою, вступила до ПТУ вчитися на корабельного маляра і на перших же канікулах поїхала з дівчатами на море — підробляти в їдальні на заводській базі відпочинку.
Тепер море снилося їй майже щоночі, сміливо змішуючи шум своїх хвиль із радіохвилями. Синок — так кликала вона кота — давно помер. Тільки потім дізналася від сусідів, що був він білий із чорними плямами. Ще принесли кошеня, і ще, і ще... Коти, один за одним, доживали свого віку, вона — старіла. Непомітно для себе з Марічки стала Марією Василівною й навчилася жити у своїй цілковитій темряві. Коли виповнилося 70 — вирішила, що надалі буде одна, скільки вже їй залишилося. Точніше, удвох — вона й радіо.
Щоранку піднімалася дуже рано, прибирала в квартирі, кожен сантиметр якої знала на дотик. Потім пов’язувала незмінну хустку, що зістарилася разом з нею, і йшла на вулицю — слухати перехожих, уявляти, які вони... Усі ці роки нудьгувала без людей, без роботи, але спілкуватися стало зовсім ні з ким.
Заняття знайшла несподівано для себе. Одного спекотного дня ноги самі привели її до великого міського ринку. Присіла відпочити в тіні на вході, на східцях. І раптом хтось поклав у її руку монетку... Спочатку не зрозуміла, що це, потім довго плакала. Але наступного дня прийшла на те саме місце. Так Марія Василівна почала просити милостиню. Не так заради грошей, як заради дотику теплих рук і можливості побажати на знак вдячності добра не знайомим їй людям.
Минуло п’ять років. Багато хто із містян знає цю жінку з назавжди згаслим поглядом, але дуже добрим абличчям. Вона приходить на ринок, як на роботу, в будь-яку погоду. І того холодного зимового ранку, саме напередодні католицького Різдва, прийшла теж.
...Тепла дитяча рука доторкнулася до її долоні холодною монеткою — і чомусь кольнуло серце.
— Дякую тобі, дитинко! Нехай Боженька дасть тобі щастя, а Святий Миколайчик принесе багато подарунків у ваш дім...
— Немає в нас більше домівки, — почула у відповідь жіночий голос.
І... оторопіла. Ледь змогла вимовити:
— Марина?!
— Марічко, ти?..
Тато мріяв про море і готовий був усіх своїх дочок назвати Маринами, але вийшло тільки одну, старшу. Другу, котра народилася вже через півтора роки, назвали Марією, Марічкою... Скільки ж літ минуло?!
Звичайно, вони пішли з ринку разом. Марічка, Марина та її маленька правнучка Катя. Вперше за всі ці роки замовкло радіо. Сестри розмовляли — і не могли наговоритися. Марина й Катя дивом урятувалися з містечка із чудесною назвою Щастя на Луганщині — ось куди закинула доля старшу сестру. Вони врятувались, а дочка і зять так і залишилися в Щасті навічно під уламками зруйнованого будинку, — навіть поховати їх не вийшло по-людськи... Друга дочка з родиною — десь у Росії. Де вона, як? Зв’язку немає дуже давно.
Тепер сестри живуть разом. Але Марія Василівна і надалі щоранку поспішає на ринок — потрібні гроші, у неї з’явилася сім’я.
Миколаїв.


Мал. Миколи КАПУСТИ.