8 (21) липня 1906 р. народилася зеленоока Лєночка Теліга (Шовгеніва) у Підмосков’ї (с. Іллінське). Її татусь — українець із Слов’янська (Донеччина), мати — з Волині. Дитинство провела в Петербурзі. Хрещена мати — російська поетеса Зінаїда Гіппіус.

Відчуття «бездомності», втамоване в Києві


Батьки між собою спілкувалися українською мовою, дітям (у Олени було ще двоє братів) нічого не нав’язували — вважали, що вони повинні самі обирати свій шлях. Татусева донечка з пуп’янка бездоганно засвоїла французьку й німецьку, російська — рідна. Цією мовою і віршувати почала.
Вперше Лєночка потрапила в Україну у 1917-му, коли тата запросили професором до Київської політехніки. У листі до Наталії Лівицької-Холодної Теліга писала про своє відчуття «бездомності», втамоване саме в Києві: «Батько як інженер їздив по різних кінцях Росії і тягав нас з собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на Харківщині, але в різних місцях, так що і вона не була моїм «домом». Для мене цим домом став Київ». Невдовзі батько став міністром економіки в уряді УНР, а дівчинка закінчила в Києві гімназію Дучинської.
Юна Лєночка, у якої кожен крок хотів би бути вальсом, увійшла у життя, як у безжурний танок. Як усі дівчата, була закохана в красеня, артиста кіно Ростислава Денізодора (Орлова), та батько благословення на шлюб на дав, а згодом Ростислав загинув у автокатастрофі.
Потім еміграція — Польща, Чехія, де батько був ректором Сільськогосподарської академії в Подєбрадах. Якось у старовинному замку чеських королів був бал. І Лєночка після вальсу стояла біля вікна і почула розмову молодих людей про її батька:
— Дивно, європейського розуму людина, а розмовляє якоюсь телячою мовою.
І посипалися дотепи. Олена підійшла до гурту і відрізала:
— Даруйте, панове, та теляча мова, то мова мого тата й мами, моя рідна мова, а з вами я не хочу більше розмовляти.
І вже вдома вона запитала батька:
— Україна — це що? Чому ти нічого не розказував мені про неї, хоч сам пішов будувати її і брата взяв боронити її?
І почула:
— Україну кожен носить у серці таку, яку сам виборов у змаганнях зі світом і собою. Ти її знайдеш, і це буде твоя Україна.
З того часу Олена почала вивчати мову та надалі спілкувалася винятково українською.


Справи амурні


...Закоханих у Лєночку було багато. Серед них і Мосендз, і Самчук. Але їй потрібен був король, бо душа її не знала напівкохання чи напівжурби: все і одразу.
І далі була зустріч із батьковим учнем Михайлом Телігою, сином отамана, бандуристом, старшиною армії УНР, інженером. 1 серпня 1926 р. у празькому храмі святого Миколая обвінчалися 20-річна Олена Шовгеніва та 26-літній Михайло Теліга. Коли померла мама, а батько одружився вдруге, Олена з чоловіком переїхала до Польщі. Жили важко: хоч Михайло й працював, а Олена писала, та траплялося, що грошей було надто мало. Тоді Олена їла раз на день, часом співала у кав’ярні і навіть демонструвала купальники. Дуже любила капелюшки і, купуючи новий, фотографувалася в ньому, підписуючи: «Я і мій чорний капелюшок».
Згодом Олена Теліга стала членом ОУН, почала активно творити: громадянську лірику, публіцистику. Надіслала вірші у «Вісник» Донцова. Головний редактор дещо відредагував і попросив її продовжувати писати. Коли вони познайомилися, Олена відразу ж захопилася ним, а вже після другої зустрічі між ними спалахнув бурхливий роман. Донцову тоді було 49, а Телізі — 26. Лєночка була переконана, що саме з ним вона почувається собою. Донцов же у листах звертався до неї «Моє любе сотворіння», обсипав компліментами та... грішив інтимними деталями. Саме це внесло в душу Теліги сум’яття.
Таємні стосунки з Донцовим тривали до 1941 року. Згодом Наталя Лівицька-Холодна написала: «Той, кого вона обожнювала, зрадив її, і замість того, щоб піти з нею, подався в інший бік. А той, кого вона тільки кохала, але не божеволіла по ньому, пішов з нею на смерть, як справжній лицар».


Пані у чорному капелюшку


У грудні 1939-го подружжя переїхало до Кракова. Тоді ж у краківській кав’ярні «Фенікс» зустрілися давні знайомі — Олена Теліга та Олег Кандиба-Ольжич, обговорили розкол ОУН на «бе» та «ме» (бандерівців і мельниківців). Теліга переговорила з Ольжичем і лишилася з мельниківцями.
Олена взялася за активну роботу в культурній ділянці ОУН: працювала в краківській «Просвіті», в її мистецькій секції «Зарево». У перші дні радянсько-німецької війни Олена та Улас Самчук перейшли вбрід річку Сян. Львів—Рівне—Київ. У Києві Олена Теліга створила Спілку письменників, працювала в газеті «Українське слово», видавала омріяний часопис «Литаври». Коли фашисти посилили репресії проти ОУН, Олег Ольжич запропонував Олені виїхати: «Вдруге з Києва я не поїду. Не можу втекти, щоб хтось сказав, ніби говорила про патріотизм і жертовність, а сама втекла...» Попереджена Ольжичем про майбутній арешт, вона попросила Михайла не приходити за нею. Пані у чорному капелюшку йшла Володимирівською. Її губи були білими від холоду, а ноги творили елегантні ніжні «па».
У приміщенні спілки письменників гестапо арештувало всіх — і Михайла також. Увечері оголосили: «Хто не є членом спілки — вільний». Михайло міг піти, але залишився з Оленою. Камера № 34. Своєю мужністю Олена вразила німців. Їх розстріляли в Бабиному Яру: Олена загинула за Україну, а Михайло — за неї...


Запоріжжя.

 


На знімку: Олена і Михайло Теліги. Варшава, початок 1930-х років.


Фото з сайту http://teatre.com.ua.