На території Черкаської області нині мешкає понад 13 тисяч переселенців з Донбасу та Криму. Історія родини Ірини та Сергія Мельників (на знімку разом із сином Максимом) — свідчення того, яким непростим фізично і психологічно є шлях з одного виміру життя в інший. Які труднощі доводиться долати, аби знайти себе на новому місці проживання.
— Народилася я і виросла у Слов’янську в робітничій сім’ї, —розповідає 47-річна Ірина Мельник. — Після закінчення школи батьки наполягли на вступі до хіміко-механічного технікуму. Я була слухняною дочкою. Хоч дуже хотілося займатися ремеслом свого діда Антона. Він був чудовим гончарем, і я з дитинства навчилася у нього «крутити» гончарний круг.
Після технікуму Ірина працювала на заводі механіком, однак не полишала мрію зайнятися «дідовим промислом». Коли зустрілася і побралася з Сергієм, її задуми почали здійснюватися. Чоловікові також дуже подобалося гончарство. Подружжя відкрило приватну майстерню. Згодом — цех з виробництва керамічного посуду. Доводилося багато працювати — у сім’ї підростало двоє синів-близнюків, і Мельники почали зводити свій власний дім.
— Як ми раділи, коли позаторік увійшли у свою оселю! — продовжує Ірина. — Особливо сини, Ерік та Максим. У кожного з’явилася своя кімната. А потім у Слов’янськ, на весь Донбас, прийшла біда... Спочатку ми не усвідомлювали глибини трагізму, що впав на наші голови. Маючи тверді проукраїнські погляди, намагалися переконати друзів, знайомих у тому, що вони помиляються, відвертаючись від своєї держави, віддаючи на поталу рідну землю. Спочатку нас цькували, обзивали «бендерівцями». Потім почали погрожувати, що розправляться з нами і синами. Коли у Слов’янськ зайшли бойовики, ми зрозуміли, що залишатися в окупованому місті небезпечно. Почали збиратися, аби виїхати з території, де готували провести так званий «референдум». Тоді нам порізали шини в автомобілі... Це нас не зупинило. Забравши найнеобхідніше, рушили у бік центральної України. Куди їхати, де прихилити голову — ще не знали. Головним було вирватися з окупаційної зони, обминути сепаратистські блокпости.
...Ангел-охоронець, очевидно, витав над родиною Мельників у тій важкій, смертельно небезпечній дорозі. Бойовики відкривали вогонь по машині, цілилися у шини, у водія, та жодна куля не зачепила вимушених втікачів.
— На щастя, — зазначає Ірина, — наприкінці минулої весни відкрилася урядова «гаряча лінія» для переселенців. — Ми зв’язалися з її працівниками і нас телефоном «вели» протягом усієї подорожі. А вирішила наша сім’я добиратися до Канева. Нам подобалося, що це місто пов’язане з іменем Тараса Шевченка, і на карті мало дуже привабливий вигляд. Однак до Канева ми не доїхали. Ніч застала поблизу Чигирина. Попри пізню годину, місцева влада нас чекала. Привітно зустріла, влаштувала на ночівлю у гуртожиток. Вранці чигиринці показали колишню гетьманську столицю, історичні місця, й ми були вражені побаченим. Як і більшості донеччан, нам ніколи не доводилося бувати в центральній Україні, знайомитися з її історією і культурою. Тепер я розумію — у цьому також причина тієї драми, що розгорілася на Донбасі...
Через кілька днів Мельникам показали старовинну Боровицю. У ній, сказали, є житло для переселенців. Сільський голова Тетяна Яківна познайомила з потопаючим у садах селом, з людьми, а коли вивела на крутий берег Дніпра і Сергій з Іриною та дітьми побачили його красу і широчінь -серця їхні були підкорені...
— Ми відчули, що сама доля привела нас сюди, у колишнє козацьке село, — переконана Ірина.
...Відтоді минув рік. Мельникам з синами виділили під житло приміщення колишньої сільської аптеки. Родині довелося докласти чимало зусиль, щоб довести до ладу запущене помешкання. Допомагали, хто чим міг, нові односельці. Директор школи, де почали навчатися Ерік з Максимом, також приходив попрацювати на «толоці».
— Здавалося, — пригадує Ірина, — усе найстрашніше: окупація, бандити, переслідування залишилися позаду, як страшний сон, а мене минулого літа обсіла така депресія, що я не знала, як далі жити. Лежала в кімнаті, дивилася в одну точку, а мозок без упину свердлили думки: «Що зі мною сталося?», «Чому?», «За що?..», «Де я?». Тривало це жахіття майже до осені. Потім діти пішли до школи. Люди ділилися з нами вирощеним на городах і в садках. Попри душевну гнітючість, мене зворушила ця підтримка, прості, добрі слова селян. Аби віддячити за чуйність, почала виготовляти те, що умію — різні мальовані, ліплені з глини сувеніри, аплікації. Коли побачила, що подароване мною подобається, це додало мені сил. До мене потягнулися діти. Я почала спілкуватися, навчати їх творити подарунки своїми руками — і ... ожила душею...
Нині Ірина Мельник керує дитячою студією народної творчості. Депутати сільради ухвалили рішення фінансувати зі свого бюджету цей сільський центр декоративно-ужиткового мистецтва. На навчання до майстрині приходять і приїжджають не тільки з Боровиці, а й з сусідніх сіл, із Чигирина, Черкас. Причому не лише діти, а й дорослі. Особливо цікавляться екопечами, технологією виготовлення яких досконало володіють Мельники. До речі, створені за допомогою Ірини Вікторівни сувеніри учасники студії кілька разів продавали на ярмарках. На зароблені кошти придбали омріяну відеокамеру та проектор. Допомогла, звісно, й сільська рада. Тепер усі події Боровиці школярі фіксують «для історії».
— Ми просто щасливі, — ділиться голова села Тетяна Збаразська, — що у нас поселилися такі талановиті й ініціативні люди, як родина Мельників. Іринин чоловік, Сергій, уже привіз із Слов’янська дві невеликі гончарні печі, глину й тепер випускає керамічний посуд. Іра виготовляє ексклюзивні речі, справжні витвори мистецтва. Зусиллями подружжя на Чигиринщині відродився осередок гончарства, молодь із захопленням відвідує їхні майстер-класи. У наших планах — відкрити у селі керамічний цех. Робочі руки у нас є, фахівці — також. Знайдемо інвестора — і стане Боровиця з легкої руки «наших донеччан» столицею гончарства Черкащини!
Сподіваються і вірять у це й Ірина та Сергій Мельники.
Черкаська область.
Фото автора.
