На Хмельниччині — близько трьохсот малокомплектних навчальних закладів. Практично всі вони — сільські. Відповідно до урядово-освітянських концепцій останніх років, такі заклади лягають важким тягарем на бюджети всіх рівнів. З фінансової точки зору було б краще їх оптимізувати або й просто закрити. Але є ще й інший, так би мовити, соціальний бік справи. Якщо оцінювати школи тільки за їх «збитковістю», то закрити довелося б більше третини всіх, що є в області. А це вже справжня гуманітарна катастрофа.
То кому і для чого потрібні малокомплектні школи? І чи готові місцеві громади витрачати величезні кошти на їхнє утримання?
Хоч би як хотілося не закривати школи, але зупинити цей процес не вдається вже багато років поспіль. Тільки нинішнього навчального року в області стало на півтора десятка шкіл менше. На фоні 788, де діти продовжують здобувати освіту, здається, не так уже й багато. Але якщо проаналізувати статистику останніх п’ятнадцяти років, то цифри вражаючі. За цей час на Хмельниччині зникло 315 шкіл. І це далеко не кінець.
Причина не тільки в тому, що освіта — справа недешева для бюджету. А ще й в тому, що дедалі меншою стає кількість учнів. За той само період їх число зменшилось із 212 тисяч до 127 тисяч.
«У результаті проектна потужність сільських шкіл використовується лише на 52 відсотки», — повідомив директор департаменту освіти і науки Олег Фасоля на засіданні колегії ОДА. А що менше учнів, то дорожче їхнє навчання. Загальнодержавні нормативи передбачають, що освіта одного школяра має коштувати 14,9 тисячі гривень на рік. Наразі область впоралась із цим завданням і має цифру навіть на сто гривень меншу. Але це в середньому. Виручають, як правило, переповнені міські школи, де показників економії досягати легше. Але цей показник у низці районів на тисячу-півтори гривень більше.
Зрештою, кілька зайвих сотень, що йдуть на одного школяра, виливаються у «зайві» мільйони і мільярди для бюджету. Якщо ж врахувати сучасні тенденції до децентралізації, зокрема і фінансової, постає складне запитання: чи витримають місцеві громади таке фінансове навантаження?
Не дивно, що уже в найближчих планах обласного департаменту освіти — закриття майже трьох десятків малокомплектних шкіл. Утім, цифру не можна назвати остаточною. Бо тепер усі процеси реформування навчальних закладів розпочинаються не згори, а знизу. А там вирують великі пристрасті.
Селяни б’ються за своє до останнього
Приміром, у Хмельницькому районі шкільні скандали розгорілись ще з весни, коли селяни із Черепової виступили не те що проти закриття, а й реорганізації своєї школи із І—ІІ ступенів у ЗОШ І ступеня. Люди були обурені тим, що це питання мали обговорювати на сесії районної ради ще до того, як після відповідних дискусій такі рішення були ухвалені громадою та сільською радою. Своєї згоди на реорганізацію давати не захотіли.
Як виходити із таких ситуацій, сказати важко. Бо, приміром, у цьому ж районі РДА та відділ освіти переконані, що понизити ступені з другого до першого варто не лише у Череповецькій школі, а ще у восьми. В результаті там залишаться лише початкові класи. А старші діти змушені будуть ходити на навчання у сусідні села, де з кількох малокомплектних «зіб’ють» одну більшу. Мовляв, це виправдано фінансово. А головне — більша школа дасть кращу освіту.
Певна логіка в цьому є. Це якщо розглядати проблему відсторонено. Та коли йдеться про школу, в якій вивчилось не одне покоління, логіка стає зовсім іншою.
Посеред літа, у найгарячішу пору, мешканці села Воскодавинці, що у Красилівському районі, покинули все, щоб відстояти свою школу. В ній лише 22 учні, і під жодні норми раціонального утримання вона не підпадає. Тож батькам запропонували підвозити дітей до сусідньої Чепелівки. Насправді це не так уже й далеко. Особливо з огляду на те, що курсуватиме шкільний автобус. Однак такі обіцянки нікого не втішили. Місцеві жителі переконані: зачинена школа закриває усі перспективи для села. Що тоді може втримати в ньому молоді сім’ї? Навіть ті, що є, шукатимуть кращих умов. Крім того, якщо закриється чи не єдиний діючий у селі заклад, туди навіть рейсовий автобус не ходитиме, кажуть місцеві мешканці. І що далі?
Наразі процес реформування цього навчального закладу зупинено, школа продовжує жити. Але чи надовго цей спокій? На утримання двох десятків учнів витрачається більш як півмільйона гривень на рік. Знаходити такі гроші дедалі важче.
Надія ще живе
До Яснозірської школи, що у Віньковецькому районі, тепер ходять учні з трьох сіл. Але навіть усіх разом набереться лише півсотні. І це при тому, що навчальний заклад спочатку був розрахований на 180 школярів.
У кращі часи їх стільки й було. А тепер уже немає старших класів — школу понизили у статусі до І ступеня. Навчально-виховний комплекс це врятувало від закриття. Але випускникам-дев’ятикласникам такі зміни лише додали проблем. Бо перспектива добиратись до навчальних закладів у райцентрі їх не тішить, дорога неблизька — 35 кілометрів. Навколишні села теж не мають чим спокусити у плані освіти.
— Тож майже всі наші випускники продовжують навчання вже в обласному центрі, — розповідає директор Лариса Заморська. — Але там йдуть не у школу, а в ПТУ, хто успішніший — до коледжів та ліцеїв...
Такий вибір вимушений. Але рідна школа запропонувати їм щось більше не може. І це при тому, що про неї дбає і місцева, і районна влада. Не так давно в ній замінили вікна на пластикові, поставили нову котельню з двома енергозберігаючими котлами. Ось тепер отримали ще й новий автобус. Коштує він немало — близько мільйона гривень. Тепер два десятки яснозірських дітей їздитимуть на новому транспорті, а не на тому, що за тридцять літ добряче зносився.
За словами директора, вчителі не знають проблем із зарплатами, а діти — з підручниками та іншим матеріально-технічним забезпеченням. При школі є город у півгектара, на якому вирощують практично всі овочі для їдальні. Завдяки цьому обіди для дітей коштують батькам лише п’ятдесят гривень на місяць.
— Ми самі готові вичистити, пофарбувати, відремонтувати все, що треба, — продовжує Лариса Григорівна, — бо кожен розуміє: школа підтримує життя у селі. Он у сусідній Фащіївці кілька років тому закрили початкову, і все там практично завмерло. А у нас є ще й дитсадок.
Невеликий. Але п’ятнадцятеро малюків, котрі нині відвідують його, це — майбутнє школи. І Яснозір’я також. Наразі воно, це майбутнє, зосереджене у малокомплектному сільському НВК, який дуже просто реорганізувати чи закрити. Але знищивши ці такі крихкі і вразливі паростки майбутнього, чи вдасться дочекатись нових?
Хмельницький.
