Коли український Крим «відійшов» до Росії, точніше — коли Кремль cиломіць, через так званий місцевий референдум, відпанахав частину нашої території, згадався мені такий випадок.
На початку дев’яностих, у їдальні санаторію «Парус», неподалік Ялти, поблизу відомого Ластівчиного гнізда, сталося таке. Приходжу вранці на сніданок і бажаю «смачного». Дві жіночки подякували, а чоловік схилився над тарілкою ніби й не чує. Ми мовчки закінчили сніданок, а наступного ранку я знову побажав «смачного». Жіночки подякували, а сусід, як і минулого разу, в рот води набрав.
Не стримався я та й питаю, чому він не відповідає на мої побажання. Той — Микола Іванович із Сімферополя, тобто місцевий, — відказує: «А если бы вы мне сказали на нормальном языке «приятного аппетита», я бы ответил». Я, чесно кажучи, отетерів...
Бачу, сусідки ніяково усміхаються з нашої розмови. А він згодом мене питає, як я ставлюся до Степана Бандери. Кажу, що все те, що я прочитав у газетах про бандерівців, підтверджує, що вони були захисниками інтересів народу, боролися і проти фашистів, і за вільну Україну. Бачу — Миколу Івановича аж перекосило від тих моїх слів, він зібрав свої тарілки й подався за інший столик...
Така от ненависть до українського слова, до всього українського. Дуже гірко. Але чому ж дивуватися, коли наша держава роками нічого не робила, щоб побороти у Криму міжетнічне та міжнаціональне протистояння. Майже не було українських газет, книг, ігнорувалися українська мова та культура.
Олекса ВАЩЕНКО, журналіст.
Ірпінь
Київської області.
