Розмови про шкільні побори точаться не один десяток років. Держава справді недофінансовує освіту. Проте це не може бути виправданням для керівництва навчальних закладів, яке через «кишенькові» батьківські комітети вимагає оплачувати всі свої забаганки. Батьки «скидаються» на нові пластикові вікна і ремонт у класі, на плазмовий телевізор для директорського кабінету, на музичну апаратуру для шкільних ранків, на скромні й не дуже подарунки педагогам... І цей перелік можна продовжувати без кінця. У деяких престижних школах (причому не приватних, а державних!) суми батьківських внесків сягають десяти тисяч гривень на рік і більше. З кожної родини. Директори цих закладів при скромній зарплаті їздять на недешевих авто і можуть собі дозволити кілька разів за сезон відпочивати на найдорожчих закордонних курортах. Про те, хто вимагає грошей за безплатне навчання і чому при цьому не покращується якість освітніх послуг, розмірковують наші кореспонденти.

Чи заборонять у школах батьківські внески?

Проблему батьківських внесків обговорили в Хмельницькій міській раді. Чиновники на чолі з міським головою Олександром Симчишиним разом із директорами шкіл обласного центру пропонували варіанти розв’язання проблеми, котрі могли б задовольнити одночасно батьків і керівників навчальних закладів.

Від чого залежать шкільні «тарифи», сказати важко. Батьки часто нарікають на непомірні апетити шкільної адміністрації. А вчителі — на нав’язливе бажання самих батьків постійно щось купувати й ремонтувати. Практично неможливо відшукати сім’ю, котра не зробила би свій фінансовий внесок у ремонт чи оновлення класу, в розв’язання «загальношкільних» потреб. При цьому сума може бути різна — від кількох десятків гривень до кількох сотень.
Та чи справді здобуття середньої освіти неможливе без постійних батьківських грошових вливань? Якщо дійсно школи не можуть прожити без них, то як зробити цю платню прозорою, офіційною і обґрунтованою?
— З цього приводу я насамперед радитимуся із самими батьками. Проте хотів би почути й думку освітян, — розпочав дискусію Олександр Симчишин. — Адже часто головна проблема таких внесків — їх «псевдодобровільність». Не секрет, буває, батьківський комітет аж «занадто добре» виконує свою функцію і ставить питання так: кожен тато чи мама просто зобов’язані здати певну суму в фонд школи чи класу, хочуть вони того чи ні.
А освітяни в один голос твердять: у фінансових питаннях ніхто нікого ні до чого не примушує. Навпаки, вся ініціатива передана батьківським комітетам, і саме вони вирішують, які суми і для чого потрібні. Але при цьому практично всі директори твердять: без батьківських внесків школи просто не виживуть. І проблема не тільки в недостатності державного фінансування, а й у складній схемі витрачання коштів. За словами керівників навчальних закладів, неповоротка бюрократична система не дозволяє швидко використати бюджетні кошти. Складні тендерні процедури можуть затягуватися на кілька місяців. А, скажімо, розбите вікно чи зламану парту потрібно замінити вже сьогодні. Ось в таких випадках і виручає батьківський фонд.
Наводять і ще один аргумент: не можуть заборонити батькам замінити у класі, де навчаються їхні діти, дошку, вікна чи парти. Водночас тати й мами стикались із випадками, коли «їхні бажання», озвучені головами батьківських комітетів, щодо удосконалення класних кімнат, «виходять за межі». На-
приклад, коли просять новий телевізор, дорогі меблі, комп’ютерну техніку...
Цікаво, хто взагалі має визначати розмір батьківських сплат? Директори кажуть, що жоден закон не встановлює обмеження для суми благодійництва. Тому вони можуть суттєво коливатись, залежно від школи і навіть окремого класу. Батькам така невизначеність додає фінансових проблем, оскільки далеко не в кожному родинному бюджеті є резерви на додаткові витрати. Не всі готові виступати в ролі спонсорів та жертводавців, але більшість погоджуються на таку роль, щоб не залишитися «білими воронами» в колективі батьків.
При цьому ніхто достеменно не знає, на що дає гроші держава і чи достатньо цієї суми для школи. Нинішнього року міська влада знайшла можливість виділити майже 600 тисяч гривень на нові парти. У планах — заміна освітлення в молодших класах, котре наразі є енерговитратним, а головне — шкідливим для дитячого здоров’я. Частина грошей піде на утеплення дитсадків та шкіл.
Це є лише невеликою часткою того, що потрібно замінити, реконструювати, відремонтувати в навчальних закладах міста. Взяти на себе всі ці витрати міський бюджет не в змозі. Проте, приміром, закупівлю мийних засобів він забезпечує.
— Хочу, щоб всі батьки знали, на що виділяються кошти з бюджету міста. Вони не повинні здавати гроші на мийні засоби, канцелярію тощо, — переконує міський голова. — У моїй практиці були випадки, коли керівники дитсадків ставили у графі «потреби на миючі засоби» прочерк. Тобто виходило, що їм просто не потрібні гроші з бюджету на такі витрати. Чому? Можливо, щоб пізніше керівник поскаржився батькам: мовляв, з казни грошей на це не дали, а без мила і туалетного паперу ніяк не обійтись, тож потрібно збирати на це кошти самим. Але проконтролювати витрачання батьківських гривень значно важче, ніж бюджетних. Не хочеться, щоб така практика існувала й надалі.
Представники міської влади планують обговорити цю проблему з батьками в кожній школі. А вже після цього ухвалюватимуть рішення щодо батьківських внесків.

Хмельницький.

 

 

У батьків не буває канікул: з наближенням літа їх попросять «скинутися» на ремонт у класі.

Фотоетюд Андрія Нестеренка.